Одного разу під час такої розмови він погодився, щоб вона відносила благодійні пакети старим на Ковальский пагорб — продукти, мило й записки, нашкрябані на пожовклих картках каталогу з шаф конторського барака. Але варто було Берінгу наважитися легко торкнутись Лілі чи лише подивитися їй в очі, як вона в ту ж мить відверталася або відсувалася. Жодного разу вона не була для нього такою, як у ніч концерту.
Чим він її образив, що зробив не так, чого вона знову цуралася його? День за днем він чекав години, коли нарешті вимагатиме в неї відповіді — навіть ціною того, що вона може стати ще більш далекою. Але в ході літніх тижнів з усієї множини невисловлених запитань залишилося всього одне. Так само непомітно, як і наполегливо, це запитання вдерлося в усі докори, в усі думки про Лілі і мучило його навіть уві сні. Щоправда, це єдине запитання було звернене вже не до Лілі, а до себе самого, до своєї пильності, з якою він тепер під час візитів Лілі на віллу слідкував за кожним її рухом, майже забуваючи про діру у своєму світі, про сліпу пляму в оці.
Ця жінка, єдина, яку він тримав в обіймах і цілував, уникала його тому, що Собачий Король був її таємним і справжнім коханцем?
Дай їй спокій. Адже так сказав Амбрас. Такою була його воля, а не воля Охоронця. Він же нічого їй не зробив! Від сорому та страху перед відставкою не смів виказати жодного докору. Завжди залишав її у спокої і ніколи б не наважився торкнутися її, якби вона сама не обійняла його тоді. Ще й досі в його вухах відлунював легкий дзенькіт її браслетів. Він пам'ятав усе, з болючою ясністю. Згадував її обійми, сидячи з Амбрасом над планами гранітного кар'єру і дивлячись на обриси фундаментів давно зруйнованих бараків поруч із дробаркою. Згадував, стоячи з Амбрасом між вагонетками на запилюженому понтоні, згадував, нарізаючи собакам м'ясо і лежачи вночі без сну, згадував, змучено прокидаючись уранці. Її він справді залишав у спокої. Але його спокій, його душевний мир було втрачено.
Тепер, коли Бразилійка і Собачий Король торгувалися при ньому щодо вартості якогось смарагду та його бартерного еквівалента, вивчали крізь збільшувальне скло чистоту каменя й захоплено розводилися про димчастість, вкраплення рідини й тріщини, про чорні зернятка, відростки, орторомбічні призми та розмаїття форм висячих садів у надрах самоцвіту, Берінг у кожній фразі, у кожному незрозумілому слові підозрював зашифровані любовні послання, і в найменших рухах, жестах він шукав приховані докази своїх здогадів.
Іноді він чув їхній сміх, думав, що чує сміх, спускаючись у погріб вілли за вином чи шматком рокфору… Вони сміялись над ним? Над обдуреним у грі? І одного разу, прохолодного й вітряного липневого дня, він більше не зміг терпіти ці нескінченні запитання.
За дві доби до цього, вночі, недалеко від Ляйської бухти знову стався напад на хутір, одну людину вбито і невідомо скількох поранено, і цього літнього ранку Амбрас звелів Берінгу перевірити і, якщо є потреба, відремонтувати замки вілли «Флора», а потім зміцнити всі віконниці та отвори сталевою стрічкою. Залишивши його з цим дорученням, Собачий Король свиснув догу, а також чотирьом іншим собакам і вирушив до каменоломні.
У перші години цих ремонтно-оборонних робіт, які займуть дні, а може, й тижні, Берінг займався вимірюванням параметрів вікон та дверей, підрахунками й роздумами щодо того, скільки потрібно буде матеріалів і яких саме. При цьому він разів чотири пройшов повз двері колишнього музичного салону, повз двері Амбраса, але ні на мить біля них не затримався, адже віконниці цієї кімнати на нижньому поверсі й без того були залізними, а двері вели в коридор, не надвір, не в зарості.
Коли ж він все-таки натиснув на латунну ручку цих дверей, обережно, наче боячись застати там сплячого вартового, чи то в душі виправдовував своє вторгнення шумом, що долітав з кімнати, — звук був схожим на удари кувалди. Двері були не замкнені.
Якби Собачий Король сам не заборонив зграї нападати на Берінга, собаки, що лежали на підлозі в коридорі, навряд чи дали б йому змогу торкнутися цієї ручки навіть кінчиками пальців. А так вони лише встали й витріщились на нього, коли він прочинив двері і зробив крок у темряву.
До музичного салону Берінг заходив усього раз, три тижні тому, допомагаючи Амбрасу перетягнути поточений міллю гаптований диван з цієї сутінкової кімнати нагору, до бібліотеки. Коли вони відсували важку махіну від стіни, відірвався шмат оббивки — лев з бісерної пряжі, який лежав на лататті, в оточенні пташиних зграй; навіть у його гриві й на лапах сиділи птахи, немов розчісували його шерсть своїми дзьобами. Придавлений вагою дивана, Берінг тоді не мав часу роздивитися кімнату, лише відчув, що за багато років він перший сторонній, який увійшов до цього темного притулку.