Пил доріг і пил каменоломні, ось і все, що випадало з одягу Амбраса.
Тепер шафа. Шафа! За кожною дерев'яною пташкою, у кожній шухлядці Берінг знайшов викладене марлею і ватою гніздечко, а в ньому — камені, нічого, крім каменів: необроблені смарагди, аметисти, розетки піриту, рожеві кварци, опали й уламки нешліфованих рубінів, тьмяно-багряні на білому тлі, — немов запечена кров. Лише Лілі привозила такі знахідки з гір до Моору, але вона збувала свої камені кожному, хто пропонував за них достатньо грошей або товару на обмін. На вузьких, завширшки з палець, етикетках були вказані лише назви каменів, місце, де їх було знайдено, дата обміну. На деяких Амбрас зазначив, скільки вони йому коштували: 6 топографічних мап, масштаб 1:25.000; 1 флакон йоду; 2 карбідні лампи; 1 патронна стрічка. Навіщо Лілі знадобилися шахтарські лампи? А патронна стрічка?
Тільки коли Берінг облишив шафу і, повзаючи рачки спальним місцем, розгортав і згортав розкидані серед подушок книжки, піднімав ковдри і навіть картонки, розстелені під матрацами для захисту від вологи, щоб, може, все ж таки відшукати схований чи пропущений знак, він натрапив на цю фотографію. Вона лежала попід самою стінкою, списаним зворотом до нього. Берінг узяв фото, підніс до світла — на простирадло посипався пісок і шматочки тиньку. В зубчастому куті світлини стирчав цвях, яким вона була прибита до стіни над головою. Там легкою тінню ще видні-лися її контури. Стіна, всіяна вологими плямами та кристаликами селітри, була така крихка, що цвях виламався із тиньку — чи то від протягу, який виник, коли Берінг ввійшов до кімнати, чи то просто під вагою паперу.
Берінг довго, дуже довго не перегортав фото, тому що напис на звороті, ці великі, розгонисті літери були почерком Лілі. Це мусив бути почерк Лілі. Ось він, доказ, а він не сміє на нього подивитись.
Північний полюс, п'ятниця.
Цілу годину чекала на тебе серед криги.
Де ти був, мій любий?
Не забувай мене.
Л.
Не забувай мене. Л.
Лілі.
Але коли Берінг врешті повільно, ніби вирішальну карту у грі, перевернув фото, він побачив обличчя зовсім незнайомої жінки. Вона сміялася. Стояла серед снігів і махала рукою невидимому фотографові.
У своєму здивуванні й полегшенні Берінг не чув, що собаки біля дверей встали і, навіть не гавкнувши, вибігли надвір. Отак мовчки вони мчали лише назустріч своєму Королю.
Берінг не почув кроків у коридорі, не побачив тіні, яка впала у прочіль. Стоячи в цьому собачому лігві, спиною до світу, він роздивлявся позначений цвіллю знімок.
Це була молода,
усміхнена,
і зовсім незнайома жінка.
19. Жінка, що сміється
Якого року випав цей сніг? Кому ця жінка усміхалася? Кому так радісно махала рукою? Амбрасові?
Амбрас.
Берінг сам мало не засміявся, коли поклав фото на зім'яту постіль і присипав її дрібкою тиньку й піску, щоб усе залишалося як було. Потім відійшов до чорного вікна і ще раз перевірив фіксатор, немовби стулка, що гриміла на вітрі, була єдиною причиною, яка спонукала його зайти до цієї псарні, ніби нічого іншого він тут і не робив.
Раптом холодний метал шпінгалета, наче розпечена заготовка на наковальні, обпік йому пальці, і він відсмикнув руку, почувши голос:
— Добрий день, шановний.
Амбрас говорив повільно, ніби з великої втоми, говорив до нього у спину.
Берінг розвернувся.
Амбрас стояв у дверях, людська тінь у білому прямокутнику, а позаду хекали та юрмилися собаки, не сміючи зайти, адже і їхній Король лишився стояти на порозі.
— Ви… ви вже повернулися?
— Знаєш, як чинили у таборі з тим, хто рився під лежаком у сусіда? — почув Берінг голос тіні. — Просто рився, тямиш? Шукаючи хліба, цигарок, картоплини, взагалі чого-небудь такого, що можна зжерти чи хоча б виміняти на їдло. Йому накидали ковдру на голову, шановний, — вела далі тінь. — А потім кожен в'язень міг лупцювати цей вузол так довго, доки не вичерпається злість чи сили або поки старший не накаже припинити. У моєму бараці, голубчику, це була лють більш ніж ста чоловіків…
Але скільки б чоловік його не лупили — сто чи тільки тридцять-сорок — жоден у таких випадках охорону не кликав, ясно? Охорона приходила, коли хлібокрад уже був настільки побитим, що не міг вийти на перекличку. Ось тоді приходила охорона. Я бачив, як вони приходили, голубчику. Бачив, як вони за ноги тягли побитого на плац. Ми стояли там серед снігу. Струнко вишикувані довгою шеренгою серед снігу, і хлібокрад мав повзти повз нас до крематорію…