Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.
— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?
Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.
«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?
На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.
Берінг теж часом заповнював для матері такі листівки (батько не мав нічого про це знати) і відносив їх до секретаріату; якось він навіть виграв каталог американських лімузинів, а іншого разу — талон на відвідування бейсбольного матчу у найбільшій казармі рівнини. Але батько не міг допустити, щоб його син чи взагалі будь-хто ще, ким він міг командувати, роз'їжджав у військових ешелонах його колишніх ворогів. Талон і досі стирчав як закладка поміж кольорових ілюстрацій і схем двигуна в тому виграному каталозі — єдиній книжці, яку Берінг приніс із кузні до Собачого дому.
Чому вас тоді запроторили до табору? Тут, у човні, посеред озера і на видимій відстані від Сліпого берега, це запитання дивним чином прозвучало інакше, ніж у радіовікторині; на питання вікторини будь-хто з моорців міг відповісти хоч уві сні.
Берінг часто бачив Собачого Короля розлюченим, проте не помічав, щоб він коли-небудь підвищував голос чи тим паче кричав. Амбрас і тепер не кричав, але перші фрази його відповіді прозвучали настільки люто, що рибалка, який на певній відстані перетинав їхній курс, з цікавістю підвів голову.
— Чому? Тому що я їв за одним столом з однією жінкою і спав з нею в одному ліжку. Тому що проводив з цією жінкою кожну ніч і збирався й далі з нею жити. І тому що я розчісував пальцями її волосся. Вона мала довге, хвилясте волосся, а моя рука тоді була ще рухливою, розумієш. Ніщо й ніколи не струменіло так крізь мої пальці, як це волосся. Пізніше я бачив таке лише в таборі, у залі, куди було звалено лляні мішки з відрізаними косами, кучерями й жмутками — сировиною для матів, перук, матраців, і хтозна для чого ще…