Тоді, тієї ночі, я теж розчісував її волосся, а вона спала і не прокидалася від моїх доторків. Уже розвиднілося, але до світанку була ще ціла година, а може й більше, ми лежали в нашому ліжку, я саме подумав, що треба зачинити вікно — голуби надворі надто шуміли; і тут почався цей крик, стук і удари у двері — немов каменепад: Відчиняйте! Негайно!
Амбрас говорив уже так тихо, що Берінг перестав гребти й обернувся до нього. Собачий Король сидів зсутулившись на носі човна, на ящику з рибальськими снастями, і говорив кудись у воду — і Берінг бачив, як на заношеній зелені його бомбера, прямо під лопатками, витанцьовувала сліпа пляма, діра. Собачий гавкіт на березі замовк, а з ляйського очерету уже цілком упізнавано долітав рокіт мотора, який завмирав, щойно розпочавшись.
— Тільки цей пекельний шум, волання і стукіт у двері розбудили її, — сказав Амбрас. — 3 переляку вона так різко звелася й сіла на ліжку, що кілька її волосинок лишились у моїх пальцях. Вона скрикнула від болю, я пригорнув і міцно обійняв її, і сам ніби шукав у ній опори, і думав: вони б'ють не в наші двері, і потрібні їм не ми, точно не нас вони мають на увазі. Я знав, що вони завжди приходять на світанку.
Приходять, коли ти, занурений у котрийсь сон, цілком беззахисний, приходять, коли ти далеко-далеко і все ж значно доступніший для нападу, ніж у будь-який інший час.
Їм не довелося виламувати двері. Я тоді часто забував їх замкнути ввечері. Вони були відчинені. Вони лише натисли на дверну ручку — і постали посеред нашого життя. Четверо. Всі у формі. А в нас лише простирадло. Їм знадобилися всі сили, щоб відірвати нас одне від одного. Вони лупцювали нас кийками по голові, по плечах і волали: Пан Амбрас у ліжку з жидівською курвою! Ти, паскуда, трахаєшся з жидівською свинею!
Вона не вимовила й слова. Наче заніміла. Вона була, ну я не знаю, ніби бездиханна, немов скам'яніла. Останнє, що я чув з її вуст, був той болючий зойк, коли вона різко скочила і в моїх руках лишився жмутик її волосся. Вони били нас, вісьмома кулаками, вісьмома руками, щоб відірвати одне від одного. Але вона й далі мовчала. Тільки дивилася на мене. Я був майже сліпим, кров затікала в очі. Вони виштовхнули її на кухню, кинувши їй услід оберемок одягу. Вона мусить одягнутись там, бути готовою. На всіх стільцях, на дивані валялися сукні. До пізньої ночі ми робили фото для однієї текстильної фабрики. Лампи, камера — все ще стояло тут.
Вона позувала мені в кожній із цих нових суконь, і вивезли її, ймовірно, також в одній з них; більшого я не знаю. Адже коли вона повернулася з кухні й нахилилася за черевичком, один із них смикнув її за волосся вгору і загарчав: Жидівські курви ходять босими! Цієї миті інші менше звертали на мене увагу. Копняками і стусанами вони збили мене з ніг, але я все ж з останніх сил схопив штатив фотоапарата і вдарив його по колінах. Його череп здавався таким недоступним там, високо вгорі. Я ще встиг побачити, як її волосся вислизнуло з його кулака. А потім у мене на лобі щось вибухнуло. Отямився я вже в камері, під маскою з крові, що запеклася, і досі без одягу.
Яким маленьким, слабким здавався у ці хвилини своєму Охоронцеві зсутулений Амбрас. Собачий Король, настрашніший і наймогутніший чоловік у Моорі, немов перетворився знову на колишнього фотографа — пейзажиста й портретиста, яким він був до війни і до років у таборі й залишитися яким йому не судилося.
— Думаю, вона вийшла з кухні у червоній сукні, — сказав Амбрас, уперше за весь цей час озирнувшись на Берінга, — і була це, по-моєму, одна з тих літніх суконь, в яких вона не дуже любила зніматися: вони були надто крикливими на її смак. Червона сукня… Можливо, мені так здалося від крові, що заливала очі. Все було червоним. Все скрапувало. Все розтікалося. За тих часів тільки й говорили, що про кров: кровозмішення, нечистокровний, чистокровний, криваві жертви. А мені ця кров просто-напросто заливала очі.
— А ця жінка? Де вона тепер? — запитав Берінг і подумав про Лілі. Він весь час думав про Лілі, бачив, як вона в червоній сукні виходить з темної кухні, як нападник в уніформі смикає її за волосся.
— Лише через три роки я зміг почати її шукати, — сказав Амбрас. — Через три роки і чотири табори я зміг нарешті повернутися туди, де ми втратили одне одного. В американському польовому шпиталі я, звісно, чув про килимові бомбардування і про пожежі, які бушували у Відні, але зовсім не уявляв, де ще можна було почати її пошуки. І будинок, в якому ми жили, і вулиця, і взагалі все місто — все лежало в руїнах.