Сини ніяковіють. Брат уперто не бажає пригадати цього чоловіка, а Берінг його ще ніколи не бачив. Сини чіпляються за матір, руки ж у неї тепер зайняті, як і в усіх щасливців на руїнах вокзалу.
Так і дивляться вони одне на одного, сини — на страшного незнайомця, незнайомець — на матір, і на брата, і на Берінга. Кожен мовчить. А потім незнайомець робить крок, який вириває в Берінга крик жаху. Виснажений чоловік показує на нього, повільно робить два кроки, хапає його обіруч, забирає від мами — собі на руки.
Берінг відчуває: в цьому чоловікові напевно живе той подих, який він відчув здалеку. А зараз перед очима — шрам на ковалевому лобі, рана, через яку цей, мабуть, і дістав таку худобу й задишку, і Берінг кричить на висоті батькових очей, вигукує слова, які мають сказати матері — вона в нього за спиною, — чим цей так його лякає, він кричить Кров! кричить Смердить!
і брикається на руках у худого чоловіка, і знає, що слова йому не допоможуть. Мама — лише тінь далеко за спиною. Так минає секунди три, на четверту Берінг відчуває, як щось смикає, рве його крик і немовби молотком вбиває уривки голосу в маківку голови, і нарешті він чує з власних вуст той, інший, рятівний голос, який проніс його крізь пітьму першого року, — і квокче, квокче на руках у батька! Квокче несамовито — перелякана курка, що стріпує руками-крилами, до смерті переляканий птах, якого виснажений чоловік не може більше втримати. Сіпаючись, він падає додолу.
4. Кам’яне Море
Через три тижні після повернення коваля додому поїзд свободи все ще так само стояв у тупику. З розсунутих настіж дверей «телятників» штиняло сечею та гівном, у прілій соломі воркували голуби, на яких полювали біженці, що мешкали у наметах коло залізничного насипу, — стріляли з рогаток, ловили сітями. Глибокі колії дороги до озера поблискували в ці дні першою кригою, спекулянти стукали у вікна та двері, але навіть за опущеним залізним ролетом колоніальної крамниці хиталися на протязі самі лише сухі жмутки лаванди — і майор Елліот задовольнив ковалеве прохання і видав з армійського майна на якийсь час цьому «вільновідпущеному» зварювальний апарат.
Перші спалахи та вогняні відблиски зі знову відчиненої кузні, а незабаром після них — оглушливі удари молота по важких дишлах, сітчастих огорожах хлівів та флюгерах; і розпечена до червоного, залізна дубова гілка — перше замовлення новозаснованої Спілки ветеранів — також стрибала ковадлом. Коваль розмовляв сам із собою, жалібно стогнав уві сні, але серед шуму своєї праці час від часу починав раптом наспівувати куплети солдатських пісень або просто ля-ля-ля, а Берінг тим часом ще не оклигав після падіння з батькових рук. Тюрбан з бинтів робив його обличчя крихітним і зовсім пташиним.
Утім, ковалеві цей вкритий плямами тюрбан на синовій голові нагадував тільки про час, проведений в пустелі, і він розповідав історії про сипучі бархани, під якими гинули вкрай стомлені конвойні, говорив за столом у кухні про летючі піски — буревісники, які сотнями фонтанчиків водномить злітали в повітря і зразу опадали із дзенькотом, немов багато голок сипалося на скляну землю… Описував він і оази, в яких знаходили притулок каравани, перед тим як тьмяне сонце гасло в піщаних хмарах.
Проте попри всі старання батька розтлумачити своїй родині, що таке пустеля, всі спроби зобразити гримаси дромадера чи регіт гієн, Берінг так боявся худого чоловіка в ліжку своєї матері, що тижнями з його вуст не злітало не тільки слово, а й пташині крики.
Потяг, на якому прибув схудлий чоловік, — дев'ять вагонів та локомотив з тендером — усе так само стояв у руїнах моорського вокзалу, немов випавши з розкладу, забутий всіма владами й комендатурами, і напевно не судилося йому вже покинути свою кінцеву станцію.
Безхмарним морозним днем з рівнини прибула американська інженерна колона і почала демонтаж залізниці. Немов знак особливої кари, перші удари кувалди впали на централізаційний пост, який серед підневільних робітників моорської каменоломні був сумно відомим як моорське роздоріжжя. Це роздоріжжя — стрілка, захована в глухих заростях кропиви, м'яти та ожини, — ділило в роки війни усі потяги, що наближалися до берегів Моору, на білі та сліпі.