Білі потяги і під час війни привозили на озеро тих самих пасажирів, що і в мирні часи: курортників зі свистячим диханням, товстих пацієнтів, що страждали на подагру, покупців на щовівторковий рибний ринок і приміських гендлярів-«човників» з долини. Десь далеко тривали бої, а в Моорі більшало й більшало відпускників з фронту й важкопоранених офіцерів, які проводили останні дні свого життя на смугастих шезлонгах під тентами Ґранд-готелю. Для білих поїздів стрілку завжди переводили праворуч, і вони котилися пологим спуском до кінцевої — моорського вокзалу.
Сліпі поїзди до цього вокзалу ніколи не добиралися. Сліпі — означало без вікон, без табличок, із нізвідки в нікуди. Сліпими були замкнені товарні вагони й «телятники» ешелонів з військовополоненими. Тільки на платформах, у гальмівних будках, а іноді на закіптюжених дахах виднілися люди — наглядачі, солдати. Для таких потягів стрілку з брязкотом переводили ліворуч. Потім вони також котилися вниз, до вкритого пилом берега, що лежав у тьмяній далині. До берега каменоломні.
З опорного каркаса розбомбленої наглядової вишки, що знаходилася біля роздоріжжя, відкривався чудовий краєвид озера. Десятиліття потому Берінг, бранець Бразилії, згадає цей краєвид як образ рідних місць: здавалося, там, унизу, лежав зелений фіорд, морський рукав, що виблискує на сонці. Або це був потік, що за довгі еони пробив собі русло в камені і тепер, приборканий, повз каньйонами власної впертості? Між порослих лісом і голих схилів зміїлося це озеро далеко-далеко в гори, аж поки не впиралося у скелясті крутосхили і глушину з її бездоріжжям.
Якщо дивитися на це з іншого берега водного дзеркала, за ясної погоди тераси каменоломні здавалися лише величезними світлими сходами, що вели з хмар униз, до води. А вгорі, десь над вершиною цих величезних гранітних сходів, високо над хмарами пилу від підривних робіт, над прогнилими дахами барачного табору біля каменедробарки і над слідами всіх мук, вистражданих на Сліпому березі, починався дикий край.
Могутнішими за все, що відкривалося погляду з Моору, були гори, що височіли над каменоломнею. Кожен потічок, що струменів рінню, збігав з льодовиків і губився в туманному мареві, кожне провалля та ущелина каньйону, над якою кружляли зграї галок, вели в глибину кам'яного лабіринту, де будь-яке світло перетворювалося на тіні — сірі як попіл, і сині, і забарвлені всіма кольорами неорганічної природи. На великій, на всю стіну, мапі, що висіла в комендатурі, назва цих гір, написана над позначками висот і химерними лініями ізогіпсів, була обведена червоним: Кам'яне Море. Заборонене, бездоріжнє і заміноване на своїх перевалах, розкинулося це Море між зонами окупації — гола, похована під глетчерами нічийна земля.
Коли дощові шквали атлантичного циклону затуманювали панораму озера, гори з їхніми снігами, що не танули навіть у розпал літа, часом неможливо було відрізнити від грозового фронту. У такі дні Кам'яне Море ніби розпливалося, постаючи нечітким бар'єром зі скель, хмар і льоду, — і незгасно у пам'яті Берінга закарбувався виведений на цьому бар'єрі напис:
На п'яти незасипаних сходинках гранітного кар'єру, на п'яти нерівних монструозних рядках за наказом майора Елліота було поставлено — споруджено! — цей напис, над яким примусово працювали і каменотеси, і будівельники; кожна літера — заввишки з людину. Кожна літера як окрема, скріплена цементом скульптура з уламків таборових бараків, з опор сторожових веж і залізобетонних уламків підірваного бункера… Так Елліот перетворив на пам'ятник не тільки закинутий кар'єр приозерної каменоломні, але й цілі гори.
Звісно, мешканці Моору, Ляйсу, Гаагу та всього приозерного узбережжя намагалися боротися з цим написом у кар'єрі — листами протесту, запевненнями у власній невинуватості, навіть провели на набережній нечисленну демонстрацію і вдалися до саботажу: двічі падали підпиляні нишком опори літер, а одного разу вночі розлетівся на уламки довгий, майже сорокаметровий у довжину рядок, що повідомляв про кількість жертв — несила було на нього дивитись.
Але Елліот був комендантом. І Елліот був достатньо злим та сильним, аби не кидати слів на вітер: він пригрозив, що за кожен наступний акт саботажу він накаже зробити на урвищах, пагорбах та стінах будинків інші написи-звинувачення, ще гірші за теперішній. І врешті-решт величезні літери в кар'єрі стали на повен зріст, кострубаті, пофарбовані вапном, помітні здалеку, стали пліч-о-пліч, немов зниклі безвісти моорські солдати, як вишикувані підневільні робітники на перевірці, як переможці під знаменами свого тріумфу. І хоч би яке жахливе число було закарбоване в них, ніхто не піддавав сумніву, що в кам'яних осипах та у пророслій корінням ялин та сосен землі біля підніжжя напису лежали мерці з барачного табору біля каменедробарки.