Разом з молільницями біля могили «печалилися» двоє волоцюг, що збиралися заночувати у капличці Воскресіння, а поки що грілися біля свічок поминального дому. На ковток шнапсу і цигарки із запасів гробарів вони сподівалися марно. А ще тут було четверо чи п'ятеро роззяв, які вигадали собі, ніби в труні на даху «Ворони» лежить Собачий Король, і вирушили за траурною процесією на цвинтар.
Ще перед тим, як могилу засипали і втоптали глину в масивний горб, усі ці «гості церемонії» розійшлися. Гробарі теж вважали, що за шнапс і цигарки особливо надриватися не варто, і, абияк закидавши яму землею, — мовляв, для жіночої могили і так зійде, а далі хай цей псих сам старається, — пішли додому. Берінг не сказав ані слова.
Він думав, що давно вже залишився сам, як раптом серед перехняблених від вітру хрестів і могильних плит із нерозбірливими епітафіями побачив удалині, у мерехтливих відблисках смолоскипів, батька — і поруч з ним Лілі.
Лілі заспокійливо поклала руку на плече старого, потім відійшла від нього, рушила до Берінга, наче хотіла йому щось повідомити, і сказала:
— Я відведу його додому. — Вона взяла перемазані глиною крижані руки Берінга у свої і стала їх зігрівати своїм диханням. Коли ж він хотів забрати руки, тому що хотів закрити ними обличчя, вона обійняла його. Не маючи сил винести цю близькість, він розгублено зробив крок до батька, але Лілі м'яко втримала його.
— Не треба. У нього язик заплітається. Я сама проведу його.
Батько під руку з Бразилійкою зник поміж хрестів, а Берінг тим часом вийняв траурні смолоскипи із замету і втикнув їх у могильний горбик, що нагадував тепер про земляні піраміди, які громади спокутників зводили на полях давніх битв, на місці зруйнованих таборових бараків і досі на річницю укладення миру прикрашали коронами зі смолоскипів. Потім він втомлено сидів на снігу і зчищав глину з інструменту, щоб на зворотному шляху не забруднити м'які сидіння «Ворони».
Коли він нарешті покинув цвинтар і повільно, реально пішим темпом, котився уздовж каштанової алеї і набережною назустріч своєму майбутньому, майже всі вікна в Моорі були вже темними. Цієї ясної безмісячної ночі, що розкинулася понад горами і перетворила озеро на бездонне провалля, кожен був сам по собі — напівсліпий коваль на своєму голому пагорбі; Лілі, яка там, нагорі, розігріла йому суп і пішла, Лілі у своїй вежі і Охоронець у Собачому домі. Тієї ночі він лежав на підлозі великого салону, зусібіч відчуваючи теплі собачі тіла, і вві сні тулився до сірого хазяйського дога.
22. Початок кінця
Він чує свист рибалочки і хрипле бурчання сполоханого кропивника. Часом, коли задрімає під балаканину сільських ластівок та одноманітні наспіви гаїчок, будять його дзвінкі застережні крики вівсянки. Проте він не піддається омані: це шпаки, великі пересмішники, які однаково добре вдають і дроздів, співучих і чорних, і крик боривітра, і нарікання сича, — і часто, як ніколи за всі ці роки, він чує цієї весни соловейка, що розпочинає свої несамовиті строфи меланхолійними переливами.
Він слухає птахів на світанку, лежачи без сну на постелі в більярдній або серед сплячих собак на паркеті великого салону. Тепер він часто ночує з собаками і кожного разу мимоволі усміхається, коли вони уві сні ворушать вухами в такт пташиному співу. А до нього тоді злітаються давні, знайомі імена птахів, немов спурхують із тих загублених списків, які він у свої шкільні роки вів у незаповненому батьківському журналі для замовлень: мала срібляста чапля, біла чайка, гірська трясогузка, польовий лунь та лебідь-кликун… Але цієї весни повертаються не самі лишень імена, повернулася і здатність, а головне — радість від удавання пташиних голосів — підсвистувати, підспівувати чи просто особливим чином клацати язиком; деколи виходило настільки схоже, що собаки спантеличено обнюхували вкриту заростями дротяну огорожу вілли «Флора», коли він копіював фазана або куріпку.
Слух у нього знов навдивовижу тонкий, як тоді, у перший рік життя, коли він, зачарований голосами курей, гойдався у своїй колисці серед темряви. Часом він із заплющеними очима сидить на веранді і потріпує за загривок якогось пса, відчуваючи силу або слабкість кожної тварини у зграї за самою тільки еластичністю чи ламкою сухістю шерсті, і тоді йому здається, ніби слух, нюх, шкіра та кінчики пальців прагнуть по-новому розшифрувати світ як поєднання шорстких, потрісканих і рівних поверхонь, болючих чи заспокійливих шумів і мелодій, ароматів і смороду, прохолодних, теплих, гарячих, мов лихоманка, температур, застиглих форм буття і таких, що дихають.