На ніч Лілі влаштувала вар'ята у своєму спальнику, а сама загорнулася у дві попони, але Вояка не дав їй заснути: то він нібито почув серед руїн сигнал тривоги і зібрався нагору, до кулемета, то співав солдатських пісень, ніби він не на фронті, а на плацу під казармою, — і заразом вихилив флягу.
На світанку, який позначився у темряві підземелля лише вузькою смужкою світла з вентиляційної шахти, він нарешті заснув, і Лілі було складно його розбудити. Він встиг забути, що минулого вечора вона була його зв'язковою, і вирішив тепер, що вона партизанка, яка захопила його сплячим у полон; довелося вигадати новий наказ по частині, тоді лише Вояка допоміг їй заховати поклажу в одній з кам'яних печер. Наказ був таким: облаштуйте у форті склад і негайно вертайтеся до Моору.
До Моору? На озеро? Ані про таке місце, ані про озеро з такою назвою Вояка ще не чув. Але яких тільки назв він не читав у наказах, назв, які спалахували під вогнем артобстрілу і гасли разом із цим вогнем, — Ель-Ап’ейла, Тобрук, Салум, Хальфайях, Сиді Омар… Назви, не більш ніж назви. У підсумку лишалася сама лише пустеля.
Отож Вояка і цього разу був слухняним, поклав перев'язані пакети та вузли у нішах стін, а потім знову заклав ці ніші каменями та замаскував мохом, — і раптом у руках в нього опинилася гвинтівка, кольба якої виглядала із сідельної сумки. Погляд його був надто потьмареним, щоб побачити гравіювання та оригінальний магазин, але він упізнав її голими руками, навпомацки. Англійська снайперська гвинтіка. Такі він відбирав у супротивника, на перевалі Хальфайях.
— Не чіпай гвинтівку! — крикнула до нього зв'язкова, партизанка, незнайомка. — Гвинтівку ми візьмемо з собою, — продовжувала вона вже значно м'якше, допомагаючи йому сісти в сідло.
Притихлий і все ще п'яний від горобинівки, сидів він на широкій кінській спині, сидів нарешті так само високо, як під час війни, доки ця жінка, яка точно не мала стосунку до його армії, прив'язувала віжки до в'ючного сідла мула. На цьому мулі вона й рушила попереду нього.
Гірська стежка до Моору була скелястою та крутою, з глибини до них часом долітав шум льодовикових струмків. Двічі Лілі в останню мить встигала запобігти біді: старий мало не зірвався з коняки у прірву; проте вона уникала пологіших шляхів уздовж дна долин, щоб стороною обійти шлагбауми та контрольні пости, де могли бути солдати, але з тим самим успіхом — голомозі та «шкіряні». Хоча той факт, що старий сам-один дістався Крижаного перевалу, свідчив про те, що цього разу біля шлагбаумів нікого не було, Лілі не йняла віри цьому мирному затишшю, як і мирному часу загалом, і надала перевагу своєму звичайному маршрутові перед легкою дорогою.
Але коли Вояка вдруге з'їхав з сідла і лише стремено, в якому застряг його грубий чобіт, врятувало бідолаху від падіння у прірву, вона пересіла до нього на коня й наказала міцно за неї, за Лілі, триматися, а він незабаром опустив голову їй на плече і захропів.
Рано ввечері вони дісталися затонулого в заростях моорського роздоріжжя, до розтрощеної снарядами сторожової вежі біля централізаційного посту, до порожнього залізничного насипу, яким колись мчали поїзди — до моорського берега або до каменоломні. Тут Вояка раптом випростався у сідлі, немов його розбудив брязкіт стрілки, дзвін металу.
— Красиво, — сказав він потім і, як дитина, показав на озеро, що лежало внизу, під ними, темне й спокійне. — Красиве озеро.
Далеко на просторах цього озера — білий корабель, що ріже водяне дзеркало конусом кільватерного струменя: «Спляча грекиня» йшла до Сліпого берега.
Цього вечора Лілі не повезла вар'ята на Ковальський пагорб, а доправила його прямо до моорського стаціонару — критого хвилястою бляхою барака, де учасники однієї з громад спокутників у міру своїх вмінь надавали першу допомогу пораненим у каменоломні та потерпілим від нальотів, а потім доправляли їх до гаазького лазарету. Попри те, що на п'ять залізних койок барака припадало зараз всього двоє пацієнтів, санітар, який за столом під вхідними дверима грав з поромником у карти, сказав, що для маразматиків та вар'ятів тут нема місця. А якщо Лілі все ж хоче залишити старого, нехай лишає, але, по-перше, цей їй дечого коштуватиме, а по-друге, найпізніше через три дні їй доведеться забрати його звідси і відвезти до Гаагу або ще кудись. Поки Лілі домовлялася із санітаром, від Вояки різко засмерділо.