Берінг мріяв, що в цій поїздці буде цілі години й дні проводити сам на сам з Лілі, уявляв, як він їхатиме поруч з нею, похитуючись у сідлі, через Кам'яне Море на рівнину, ночами сидітиме з нею біля вогнища, спатиме поруч з нею на каменях або серед моху і слухатиме її, коли вона розповідатиме про Бразилію… Але тепер, на цьому жаданому шляху, вона була далеко попереду і кидала здалеку хіба стислі попередження, що ніяк не могли зарадити темряві, тій єдиній небезпеці, яка загрожувала йому насправді. А поміж цих зайвих попереджень він чув лише батькове бурмотіння.
Хоча Берінг уже не сердився на вар’ята, який зробив його життя на Ковальському пагорбі нестерпним, а тепер вуха протуркотів своїми спогадами про війну, розчарування від поїздки часом було таким великим, що він не витримував батькового бурмотіння і говорив: тихо, вгамуйся нарешті.
Вояка старався бути слухняним і швидко виконував будь-який наказ. Але кожне слово мало силу рівно доти, доки він його пам'ятав, а він забував слова, накази за якісь секунди, забував усе, якщо йому не наказували, не повторювали одне й те саме знов і знов. Пам'ять його сягала далеко в глиб пустель Північної Африки, він міг описати навіть небо над полями боїв і все ще пам'ятав, які хмари віщували піщану бурю, а які — дощ, але те, що відбувалося зараз, цієї миті, забував, ніби нічого такого й не було. Його теперішнім було минуле.
Мовчи! Щойно він чув те, що казав йому вершник, як пам'ять про війну пересилювала послух, і хоча після кожного наказу мовчати він спинявся на півфразі, на півслові і на мить замовкав, але наступної ж миті знову починав говорити, говорити про пустелю, і про битву, і про перевал Хальфайях, який ввижався йому попереду, у горах, десь там, серед кам'яних піків і хмар. Туди, до вершин! Туди вони мусять піднятися. Подолати цей перевал.
— Тихо! Заткнися. Помовч нарешті.
Під вечір, на останньому підйомі, уже маючи змогу бачити руїни форту на перевалі, вони вийшли до широкого осипу. Довелося спішитися і так повільно й марудно вести худобу до місця стоянки крізь кам'яний лабіринт, аж стало вже смеркати. Лілі й цього разу вирішила заночувати у підземній казармі свого бункера.
Берінг дивувався розмірам та устаткуванню цієї криївки; вхід був розташований у густих хащах поміж залізобетонними уламками і так добре замаскований, що Лілі раптом немов провалилася крізь землю, і він мав орієнтуватися на її вигуки, щоби пробратися всередину.
Вояка, схоже, не пам'ятав і про цей бункер, де кілька днів тому спав біля вогнища і бачив уві сні підйом по тривозі, початок битви. Але, складаючи дрова для нового вогнища, допомагаючи заховати в заростях мула й кобилу, він раптом подумав, що та ніч іще не скінчилася, що він нікуди не йшов, а весь час залишався тут, і раптом в руках у нього опинилась кольба гвинтівки, що стирчала з поклажі партизанки, і він згадав, згадав, що на перевалі Хальфайях і взагалі в роки війни звичайний солдат не мав права торкатися зброї снайпера, і попередив товариша:
— Не займай гвинтівку. Будуть проблеми, якщо чіпатимеш такі гвинтівки.
Гвинтівка? За всю дорогу Берінг навіть не помітив, що до сідла мула приторочена гвинтівка, загорнута у дощовик.
— Гвинтівка? Маєш гвинтівку?
— А ти — пістолет, — відгукнулася вона. Кинула попону під вогнище, на присипану піском підлогу, розгорнула гвинтівку, обережно поклала поруч із попоною, а з дощовика зробила собі подушку. Ось тут вона і буде спати нині вночі — чоловіки хай лаштуються по той бік вогню. Поруч з нею буде лише ця гвинтівка.
Коли Лілі підкинула у вогнище дошки розбитого ящика для снарядів, аби приготувати чай і суп, полум'я зіркою затремтіло в лінзі оптичного прицілу. Берінг ще не бачив у своєму житті снайперської гвинтівки. Може, Лілі знайшла цю штуковину в котрійсь із покинутих казарм і хотіла виміняти її в Бранді або, як каже закон, здати армійській владі? Але коли він, сконфужений і нездатний опиратися магічному потягу, просто переступив вогнище і нахилився до зброї, Лілі сказала тоном, якого він від неї ще не чув:
— Забери свої пальці. Вона заряджена.
— Неприємності. А я казав тобі, — буркнув Вояка. — Попереджав.
Берінг зрозумів лише, що питання зараз ставити не можна, краще зробити те, що йому доручила Лілі: принести снігу. Він кивнув і вийшов нагору, в пітьму, набрати в чайник снігу, грубозернистого, сирого снігу, який все літо зберігався в глибокій тіні скельних розщелин та карстових воронок.