Нагорі гірськими плато й карами гуляв вітер, гнав клуби туману на глетчери найвищих хребтів, доки їх потріскана давня крига не зникала у хвилястій сірості. З чайником у руці Берінг стояв на сніжній косі, на вітрі, і дивився, як голе високогір'я тоне серед хмар і ночі, що напливала з безодні на перевал. Потім Лілі гукнула до нього: де ж вода? — і він спустився в бункер.
Лише через кілька годин, коли вони, сидячи біля вогнища в бункері, в цій задимленій печері, приготували вечерю і поїли, а закутаний у ковдру Вояка, хильнувши з фляжки Лілі декілька добрих ковтків шнапсу, міцно заснув, усе стало так — або приблизно так, — як Берінг собі й уявляв ніч у Кам'яному Морі. Він був захищений фортом, взятим десятки років тому, сидів разом з Лілі у цьому підземеллі біля вогнища, відділений від неї лише вогнем, що дедалі слабшав, був нарешті з нею наодинці.
Вони сьорбали чай з бляшаних кружок. Дивилися у вогонь, у жар вугілля, і говорили про небезпеки, що загрожують мандрівникові серед високогірної пустелі: про негоду та раптові тумани. Про каменепади й лавини. І про снігові замети, які перекривали тріщини скель і глетчерів, перетворюючи розсічений провалами ландшафт на ледь хвилясту рівнину, де кожен крок міг стати падінням у чорну безодню.
Деякі з притрушених снігом провалів і тріщин настільки глибокі, сказала Лілі, що, доки кинутий камінь, з гуркотом відбиваючись від стін, долетить до дна, можна порахувати до двадцяти і до тридцяти, а то й більше. Завтра, сказала Лілі, вони мають перетнути плато, густо всіяне карстовими воронками, карстовий цвинтар: до цих проваль кинули загиблих біженців з тієї групи, яка в останні тижні війни йшла цим маршрутом, сподіваючись обійти заміновані дороги в долинах. Схоже, колону застала зненацька заметіль, вони збилися зі шляху і врешті-решт замерзли. Саперний підрозділ союзників наткнувся на трупи аж на другий рік миру і поховав їх у карстових коронках.
Про заметілі говорити було легко, про кам'яні лавини і тим більше про вогні святого Ельма, чиї блакитні гірлянди зміїлися у насиченому електрикою повітрі передгроззя на залізних знаках дорожнього руху, на сталевих тросах підвісних мостів, віщуючи удар блискавки. А от про гвинтівку, що матово поблискувала поруч з Лілі, обидва мовчали, так само як жодним словом не згадували про одинаків з числа голомозих і про банди, які, рятуючись від Армії, доходили до самої межі снігів і від яких з цієї причини навіть тут, серед високогір'я, ніхто не був убезпечений. Берінг, щасливий від того, що Лілі так близько, забув на ці години про бандитську загрозу, а Лілі мовчала, щоб не зачепити таємницю своїх мисливських маневрів.
І про себе самих вони теж мовчали. Коли говорили, здавалося, ніби їхня єдина турбота і пристрасть — Кам'яне Море. А коли мовчали, у криївці ставало так тихо, що вони чули лише потріскування вуглин, дихання Вояки, що спав, і дзвін власної крові у голові.
У непевних зблисках вогнища обличчям Лілі пробігали глибокі тіні, а часом дим, який виходив нагору лише через низький вхідний лаз і вузьку світлову шахту, сльозив очі. Іноді у цих тремтливих відблисках очі Лілі були зовсім невидимі, і тоді Берінг переставав розуміти, що саме застує її обличчя — мерехтливі тіні чи діри в його погляді. Він хотів світла — сотню смолоскипів, прожектор, лісову пожежу, сніжне сяйво, аби лише мати змогу бачити її очі. Але тут було лише це багряне мерехтіння, а колода, яку він підкинув у вогнище, виявилась сирою і сильно чаділа.
Лілі сиділа по той бік вогню, по той бік світу, і все ж була близько як ніколи.
Невже це справді його голос? Невже це справді він, порушивши довгу мовчанку, вимовив її ім'я так гучно, що Лілі здригнулася з переляку? Йому здалося, що і це ім'я, і решта слів вимовилися самі, просто скористалися його диханням, його голосовими зв'язками, його горлом — ось так само деколи вилітали крізь нього і пташині голоси, робилися чутними завдяки його тілу, через його рот, при тому що він сам не докладав до цього ані особливого бажання, ані особливих зусиль.
Ось так само він часом чув із власних вуст пересвистування, наспіви чорного або співучого дрозда, слухаючи власний голос як чужий, — так він говорив і зараз.
— Лілі!
Вона замислено дивилася на жар вогнища. Застережний вигук і той навряд чи міг би з більшою раптовістю вирвати її з роздумів.
— Що сталося?
— Я… у мене є таємниця.