— У мене теж, — повільно проказала вона. — Кожен має свою таємницю. Людей без секретів не буває.
— Але я свій не обирав.
— Тоді розкрий його. Викинь геть. Вийди нагору, напиши на скелях, на снігу.
— Не можу.
— Це кожен може.
— Я не можу.
— Чому не можеш?
— Тому що… тому що я… я сліпну.
Тепер, коли жахливе слово було вимовлено, голос облишив його і раптом навалилася втома, від якої все в ньому зробилося в'ялим і важким. Він сидів на холодній піщаній підлозі і мимоволі спирався на руки, опираючись потребі впасти додолу й заснути. Очі в нього злипалися. Він хотів продовжити розмову, сказати щось іще, але голос облишив його. Сам того не бажаючи, він посміхнувся. І навіть не знав, що посміхається.
— На сліпого ти зовсім не схожий, — сказала Лілі й усміхнулася, наче відповідаючи на жарт, і лиш потім помітила його стан, його виснаженість. Берінг не міг сказати більше, ніж сказав щойно. І Лілі побачила, що сльози на його очах навряд чи від самого тільки їдкого диму.
Розділені вогнищем, вони сиділи серед ночі, і якусь мить здавалося, що вона от-от підведеться, підійде до нього, і знову обійме, як того вечора на моорському цвинтарі, коли він ховав матір. Але вона залишилася на своєму боці вогнища і довго, уважно дивилася на Берінга.
— Що відбувається з людиною, коли вона сліпне? — запитала вона потім і так різко розворушила палицею вуглини, що здійнялася ціла хмара іскор і їй довелося долонею затулити від них очі. Вона двічі повторила питання — і потім мовчки чекала, доки розімкнуться зажими, які стиснули Берінгові горло, не даючи вимовити ані слова, він міг хіба що пискнути, каркнути, закричати по-пташиному.
І Берінг почав-таки розповідати про концерт на летовищному полі, про ніч, коли Лілі обіймала його не просто зі співчуття. Він говорив не про її ласку, а лише про повернення додому з долини летовища, про поїздку на «Вороні», описував — спершу затинаючись, потім усе поквапливіше, немов боячись знову втратити голос, — тіні та вибоїни, що вилетіли тоді зі світляного конуса фар і сліпими плямами застрягли в його полі зору. Він розкрив свою таємницю. Пошукав очі Лілі і знайшов лиш тінь.
— Що мені робити? Амбрас не має про це дізнатися.
— … не має?
— Йому нічого не можна знати про це. Ані слова!
Лілі не стала розпитувати далі. Краще закутала сплячого Вояку, який уві сні відкотився від вогнища в темряву.
— Чорні плями зовсім не обов'язково означають сліпоту, — сказала вона трохи згодом. — Якщо погода не зіпсується, завтра ми будемо в Бранді. У тамтешньому Великому лазареті є знайомий санітар; він час від часу діставав ліки для моорського секретаря. Можливо, він теж зможе тобі допомогти… Ти не сліпнеш. Якщо ти сліпнеш, то я глухну. — І тут вона знову усміхнулася.
Жвава впевненість, якою Лілі старалася втішити Берінга, не принесла йому втіхи. Вона не повірила йому? Невже вона тепер навіть не здатна зрозуміти, що йому страшно? Страшно усвідомлювати, що близьким є той день, коли він буде пересуватися навпомацки, як його батько.
— Я не хочу ставати інвалідом, — сказав він, повернувши голову до сплячого Вояки. — Не хочу бути таким як він.
— Він кілька днів тому сам-один дійшов сюди.
— А Амбрас? — Не відводячи погляду від сплячого, Берінг почав креслити пальцем на піщаній підлозі лінії, широкі дуги, одну за одною… — Амбрас, напевно, теж знає цього санітара? Отже, рано чи пізно, з радіограми чи мимохідь кинутого зауваження секретаря, він також дізнається, як стоїть справа з очима його Охоронця.
— Він не знає його, — сказала Лілі. — У Бранді в кожного свої друзі. До того ж ніхто не надсилає з Великого лазарету радіограми про дефекти зору. Там вистачає страшніших хвороб.
У тій самій прострації, в якій він креслив кола, Берінг стер їх, провівши долонею по землі. Лілі так говорить про його страх… І все ж він кивнув. Добре, він дослухається її поради. У брандському шпиталі, який приозерна глушина і в третьому мирному десятилітті так само називала Великим лазаретом, лікували лише солдатів і фаворитів армії. Хворим, що не мали заступника на рівнині, лишалося звертатися до баракових лазаретів Червоного Хреста в Моорі чи в Гаагу або ж шукати допомоги в якої-небудь знахарки з Айзенау; кожному стражденному, що приходив до її закіптюженої кімнатки, вона клала долоні на лоба, бурмотіла нерозбірливі замовляння і, занурюючи в якесь вариво пташину кістку, креслила на лобі цілющі знаки.
— Завтра будемо в Бранді, — повторила Лілі. — На того чоловіка в лазареті можеш покладатися… Чи тобі більше хотілося б відвідати айзенауську солеварку?