Берінг похукав на замерзлі пальці й вимовив, звертаючись радше до своїх долонь, ніж до Лілі:
— В Айзенау я… уже був.
Хоча полум'я вогнища помалу спадало до вуглин, Лілі не торкнулася дрів, складених біля її ніг. Вогонь згас. Зі світлової шахти до підземелля теж пробивалася лише темрява. Чорнота, що їх обступила, була непроглядною, як у надрах гори.
Довго ще вони сиділи в тиші, але облишили і розмову, і свої секрети, навіть доброї ночі одне одному не побажали. Кожен на своєму боці кострища чув, як інший вкладається спати, влаштовується зручніше на вкритій тріщинами бункерній підлозі. Завтра вони будуть у Бранді. У Бранді. Якщо тільки вітер, що гуде немов орган, у шахтах та підземних коридорах форту, так і не вщухне і не нагромадить попід стінами Кам'яного Моря ще більше хмар — снігових хмар. На рівнині було літо. Але тут, нагорі, цієї ночі, напевно, випаде сніг.
Завтра на рівнині. Берінг бачив високі, мов вежі, ажурні щогли високовольтних ліній, що здіймалися у безхмарне небо, бачив сріблясті стрічки залізниці і потік машин, що плине через весь простір аж до самого обрію. Небо немовби помережане стрімкими візерунками пташиних зграй, і на ньому немає жодної сліпої плями, а світло таке яскраве, що Берінг мимоволі затулив очі… і раптом відчув на плечах руки Лілі, на шиї — її дихання… але ні, все це йому вже снилося.
25. Убити
Стежка через гори була вкрита мушлями. Вже п'ять годин мандрівники йшли до Бранду густо всіяним карстовими воронками плоскогір'ям на схід від Крижаного перевалу, а під копитами їхніх в'ючних тварин все ще переливався веселковими відблисками перламутр тисяч і тисяч скам'янілих морських мушель.
На жаргоні контрабандистів та заробітчан з прикордонної зони, які часом перетинали це голе, позбавлене рослинності плато, такі мушлі, намертво врослі у сріблясто-білі вапнякові скелі, називалися кінськими слідами, тому що розміром і формою нагадували відбитки копит. Релікти давнього моря, вони були розсипані на потужних плитах та осипах, немовби срібні відбитки слідів величезної зниклої кінноти. У минулі роки Лілі деколи вирубувала з вапняку особливо гарні сліди і на рівнині вимінювала їх на дефіцит. Зараз вона, не звертаючи уваги на весь цей перламутр, вела мула навпростець, і її супутникам було непросто за нею встигати.
Попри всі нічні прикмети, день видався тихим. У бурштинових променях сонця навіть каміння осипів виблискувало як самоцвіти. Вітер не приніс снігу, лише просушив гори від сірості хмар і ще до світанку вщух. Високо над мандрівниками, поміж нагромаджень скель та чорних стін Кам'яного Моря, немов величезні скати, що зависають над безоднею, завиднілися тепер фірнові басейни та глетчери, а небо над крижаними плюмажами найвищих піків було насичене такою темною синявою, що часом Берінгові здавалося, ніби на ньому видно зірки.
Коли Лілі спішувалася, щоб обережно провести мула краєм несподівано розверстої попереду тріщини чи карстової воронки, Берінг одразу ж наслідував її приклад, а Вояка, ніби воєвода, сидів на коні, височіючи понад своєю піхотою, прив'язаний між в'юків (тих самих, що кілька днів тому були заховані у форті, а нині на світанку знову вийняті із замаскованих схованок і приторочені до сідел); старий їхав верхи навіть на найбільш небезпечних ділянках шляху і мовчки або розмовляючи сам із собою віддавався рівномірному похитуванню своєї останньої подорожі Кам'яним Морем.
Як часто до війни ходив він цією дорогою до Бранду, а у перший рік війни — на перевал, до казематів форту, де працював на ковальських роботах, доки фатальна низка наказів не відірвала його від дому й рідних місць і не закинула врешті-решт до пустель Північної Африки.
Хоча Вояка давно забув усе, що не стосувалося війни, — своє ім'я, свій дім, навіть свого сина, — він би, напевно, і зараз сам-один, керуючись лише голим інстинктом, відшукав цю дорогу через гори і зумів би без сторонньої допомоги, наосліп, але без помилок, дістатися через Крижаний перевал до самого Бранду.
Але він, міцно зв'язаний і перев'язаний мотузками, теж наче в'юк, сидів на коні, похитуючись туди-сюди, хилився до кам'янистої стежки в такт нерівній ході коняки і все ж лишався в чіпкому полоні мотузок і не міг упасти, навіть коли крутий виступ скелі змушував тварину присідати на задні ноги. Він відчував, як невидимі сили з усіх боків смикають його, тягнуть, хочуть зіштовхнути в глибину, у чорні провалля, що розверзалися під копитами, а потім усе ж лишалися праворуч і ліворуч від його шляху.