Лілі добре знайома тремтлива картинка, яку стрілець спостерігає в лінзах оптичного прицілу. Так і здається, ніби Берінг бачить у цих лінзах лише картини з її пам'яті, спогади про необачне, смішне дибання жертви, що не підозрює про стигму перехрестя прицілу, якою позначені його лоб, груди, спина. Он там, точно на лінії пострілу, щодуху мчить голомозий і думає, що він уже врятувався, майже в безпеці, а тим часом він просто біжить у колесі для білки, яке крутиться лише назустріч смерті.
Лілі більше не може дивитися на це. Ти що, сказився? — хоче вона крикнути стрільцеві. Вони ж зовсім нешкідливі, вони ж тікають, біжать геть, облиш їх, хай собі біжать! Але і сили її, і голос — у полоні цього її відображення-мисливця, її двійника. І це відображення глухе й сліпе до всього, що не стосується вбивства.
Мисливець? Це не мисливець. Це душогуб, убивця, не кращий за своїх татуйованих ворогів, у яких він зараз стріляє.
Грім вириває Лілі із заціпеніння. Відлунням давніх пострілів, зроблених нею самою місяці й роки тому, вертається з гір цей жахливий грім.
Лілі затуляє вуха і все одно чує не лише швидку чергу пострілів, але й металеве клацання подавального механізму, а потім навіть високий, замалим не веселий дзенькіт, з яким розлітаються по каменях стріляні гільзи. Шум убивства пробивається крізь притулені до вух долоні. Тепер і Лілі зістрибує з мула.
Берінг ще ніколи не тримав у руках такої зброї, та все ж діє так упевнено, немов це й не гвинтівка, а якийсь давно відомий ковальський інструмент або важіль управління однієї з розвалюх «залізного саду»: він стріляє, подавальний важіль під його рукою так і ходить туди-сюди, летять додолу стріляні гільзи, а палець вже знову на спусковому гачку. Він стріляє. Досилає патрон. Стріляє.
Стакато пострілів тріщить у вухах, рве слух пронизливим болем, по той бік якого настає глухота, де немає більше ані голосів, ані болю, ані звуків, лише одне нескінченне, співуче гудіння десь глибоко в голові.
Берінг відстрілює п'ять патронів, і стріляє він не лише по своїх ворогах, але й — з куди більшою ненавистю — по темній мерехтливій плямі, по дірі у своєму світі, в якій уже майже зникли його мішені, що все далі зменшувалися.
Перша куля б'є в камінь. Крадії курей, тепер уже в паніці, мчать далі. Два наступні постріли теж лише вибивають фонтанчики вапняку та перламутру на шляху їхньої втечі.
Лише після четвертого пострілу — чи це був п'ятий? — вони прозвучали майже одночасно, тому неможливо сказати, який з них влучив у ціль, — один з утікачів, той, чий пернатий вантаж важче, здіймає руки вгору, наче хоче злетіти.
Але він не злітає. Він падає. Падає у хмарі пір'я та пуху, широко розкинуті, тріпотливі руки б'ються об каміння.
Берінг зовсім близько до своєї жертви, він невідривно дивиться у приціл, а бачить — Амбраса. Тоді як другий ворог мовчки, у смертельному жахові, біжить усе далі, ховаючись у глушині, Берінг думає про Амбраса. Якби Амбрас був на місці жертви, чи зміг би він підвести руки так само високо над головою? Чи звільнив би його цей постріл від каліцтва? Назавжди.
Тепер, нарешті поціливши, охоронець думає про хазяїна. Про ворогів він більше не думає. Тому що тепер поруч із ним Лілі. Вона хапає його за волосся, вириває за нього з його глухоти, вибиває з рук гвинтівку і кричить: Припини, припини, покидьок, припини негайно!
Ці обурені крики, які вже нічого не зупинять і не врятують, — останнє, що чує у своєму світі підстрелений, думаючи напевно, що вся злість цього крику адресована йому, йому одному, адже поки на нього сиплються розмаяні пострілом пушинки, поки скляніють очі, щоб лишитися назавжди розплющеними, він повільно, нескінченно повільно обертає обличчя до цієї далекої крикливої жінки.
Але ні жінка, ні стрілець поруч із нею, прикритий скельним виступом і невидимий для підстреленого, не бачать його неймовірного зусилля. Вони бачать лише одне одного. Не зводять одне з одного очей. Ненавидять одне одного. Цієї миті вони розлучаються назавжди, ось так само як він, голомозий крадій курей, людина-птах при смерті, розлучається зараз з ними і з усім на світі.