26. Світло Нагої
Вогні, безліч вогнів: промені прожекторів, що ковзають один за одним або перехрещуються; пальці світла, простягнуті в ніч, тонуть у ній і знову, вже в іншому місці, постають з мороку. Червоні сигнальні вогні. Блималки. Рядки, брили, трепетні візерунки освітлених вікон; хмари іскор! Пронизані світлом вежі та палаци — чи це все багатоповерхові будинки? Казарми? Викройки зі світла: розтягнуті у нескінченність світляні траси нічних вулиць і проспектів; розшиті іскрами посадкові смути, спіральні туманності. Плинні вогні, вогні, що скачуть, мерехтять, м'які, теплі і сліпучо-блакитні; плетені вогненні гірлянди та вогні, що тихо і ледь примітно пульсують, як зірки цієї літньої ночі, що сяють крізь термальні вихори і течії.
Першим, що побачили на рівнині мандрівники, що прямували до Бранда, був світловий хаос. Берінг відчув, як злість на Лілі і напружена настороженість, з якою він цілий день виглядав голомозого втікача або мстиву банду, перетворюються на полегшення, навіть на ейфорію. Карстове поле, що всю дорогу мелькало перед очима, ніби кінь біг на місці, раптом лишилося далеко позаду, так само далеко, як Моор, як Собачий дім; так само далеко, як усе те, звідки він прийшов. Там унизу лежав Бранд.
Нарешті Бранд.
Лілі протягом усього шляху з карстового поля зробила один-єдиний привал біля водоспаду, щоб напоїти мула: якщо голомозий втікач все ж таки був розвідником, тоді вони мусять сьогодні ж дістатися рівнини. І вони їхали і їхали аж до ночі, голими відгалуженнями Кам'яного Моря, пологими схилами горбів, потім — крутим серпантином дороги — назустріч вогням Бранду. Дорога була доброю.
Вони саме дісталися безлюдного контрольного посту, проминули темне, зміцнене мішками з піском приміщення варти і піднятий шлагбаум, коли з іскристої глибини — спершу поодинці, потім усе стрімкіше й рясніше — із завиванням ударили вгору вогненні снопи, полум’яні кулі. Мул Лілі йшов спокійно, підкорюючись залізному хвату хазяйки, але кобила Берінга мало не понесла: ніби захист для неї був лиш там, де ставив свої копита мул, вона кинулася вперед, до вершниці.
— Там що, бій?.. — запитав Берінг ніби сам до себе і заспокійливо погладив кінську шию. — Там бій.
— Бій? — Не відриваючи погляду від вогнів, Лілі крутила ручки транзистора. Тріскотіння й шум перешкод з динаміка не слабшали. — Там не бій. Там свято. — Наскільки ж іншим, незнайомим був її голос після стількох годин мовчання.
Усі троє — Вояка після стрілянини на карстовому полі теж ніби назавжди занімів — мовчки їхали увесь день, і ввесь вечір, і вночі, і в мовчанні дісталися межі гірської зони, і мовчали, навіть коли під ними раптом уперше завиднілася чудова панорама долини. Мовчали, хоча світлові хвилі здіймалися до них у темряву, ніби стояли вони на скелях понад нечутним прибоєм.
— Свято? — перепитав Берінг. — Яке свято?
Вибухи вогненних жмутків за звучанням майже не відрізнялися від пострілів на карстовому полі. І це — святковий галас? Свято перемоги над голомозим крадієм курей?
Тимчасом як там, нагорі, Лілі обзивала його вбивцею, одержимим стріляниною ідіотом, найкраща зброя для якого — кувалда, він мовчки витягнув з-за пояса ніж і шнурок за шнурком, за вузлом вузол перерізав пута, звільнив перемазаних кров'ю курей від їхнього мучителя.
Я убив це бидло, я.
У своїх спогадах він знову волочить, тягне, перекочує труп до краю зяючого кам'яного провалля і зіштовхує його вниз, і не відчуває при цьому нічого, крім відрази до великої, обліпленої пір'ям вогнепальної рани на шиї вбитого. Яке воно важке, це неживе тіло: спершу з виляском, потім як шматок сирого дерева б'ється воно у своєму падінні в морок об кам'яні виступи, об стіни провалля і, вже невидиме, все одно посилає огидний шум свого падіння нагору, в цей світ. Я переміг цього покидька.
А потім, коли звільнені птахи з переламаними крилами й обдертими лапами дибають геть, поміж карстів, немов наслідуючи втечу своїх мучителів, він, переможець, веде кобилу назад на поле битви; стакато пострілів схарапудило її, і разом з прив'язаним батьком вона кинулася геть, щоб десь у кам'яній далечіні щипати зі скель лишайник і мох. Як криво й німо сидить на коні батько у своїх вузлах, мовчки, немов постріли нарешті перекинули його назад у реальність і на фронт, де не лише шум війни, але і його власний голос і взагалі всі голоси замовкли назавжди.
І коли переможець з кобилою на поводі дістаються до поля битви, він бачить Лілі — вона стоїть на межі темряви, біля бездонної могили його ворога. В руці в неї гвинтівка. Потім вона повільно простягає цю руку, далеко від себе, — і впускає, ні, кидає зброю у провалля! Брязкіт, тріск і стукіт чутно нагорі довше, ніж падіння трупа. Потім вона сідає на мула, а на нього, Берінга, навіть не оглядається. Але він не може зразу рушати за нею. Він має, мусить ще раз підійти до провалля, до могили, до кам'яної діри, адже ніяк не можна залишити просто неба мертву курку, чиї крила і груди пробила куля, перед тим як вдарила у горло ворога.