— А тато знову п'яний прийшов! — проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. — Чуєш, мамо?! — гукнула вона в причинені кухонні двері. — Тато знов напився!
— Але ж ти й… — видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. — Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! — Правицею довелось ухопитися за вішалку.
З півтемряви кухні визирнула Ліда — в халаті, з розпущеним темно-русявим волоссям. Її змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцільним осудом, втіленням осуду в найвищій, останній інстанції, без жодних апеляцій і касаційних скарг. — Зарплати, звісно ж, не давали?
— Не давали!.. — Язик у роті ворушився погано, ніби розбухнувши й заповнивши собою не тільки ротову порожнину, а й усю голову. — Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? — з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кінця.
В очах у Ліди роздратування перемішалося зі співчуттям. Спершу співчуття було зовсім мало, та за якусь хвилину очі трохи потеплішали.
— Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.
В кухні під стелею слабенько жевріла двадцятиватка. Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці. Ігор важко сів на табуретку і сперся об край столу. В животі нило і смоктало. В роті було гидко.
— Лишилося три яйця, — сказала Ліда від плити монотонним втомленим голосом. — Одне завтра малій на сніданок. А два можу тобі зараз засмажити. Або зварити. Хліб ще є. Півбуханця.
— Умгу… — промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.
— Що «умгу»? — перепитала Ліда. — То підсмажити чи зварити?
— Підсма… та нехай… що тобі легше… — Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…
«То ти їсти будеш?» — десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.
Прокинувся від того, що лежати було твердо і холодно. Підняв голову й збагнув, що він на підлозі — у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко. Під боком відчув слизькувату плоть надувного гумового матраца, в ногах збилася благенька ковдра з верблюжої повсті. Із кухні було чути, як дружина годує дочку сніданком.
— А тато сьогодні гроші принесе?
— Не знаю. Може, й принесе.
— Мамо! А чого він у нас такий?
— Не знаю. Який вже є. Їж давай.
— Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…
Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.
Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника — вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій — бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха — і видиво зникло.
За півгодини, вже вмитий і поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непоміченим. Це йому все ж не вдалося: Ліда, в халаті, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорі, біля вішалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й відводячи очі.
— Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.
— Ага… Та вже ж…
З кухонних дверей визирнула Марина.
— Тату! Ти сьогодні грошей принесес?
— Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.
Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід — у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці — ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.
— Здоров, артіст! — Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.
— Добридень, — він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.
— Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?
— Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!
Петро знову затягнувся:
— Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.
— Добре… — Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. — Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.
Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.
— Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.
Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.
— Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! — сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.
Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику — там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.