— Мамо! — покликав пошепки Альошка, і очі його округлились від великого подиву, як п’ятаки. — Він не ріжеться, мамо.
Іще раз провів ножем по хлібині — ніж тільки зіскочив, викресавши руді обвуглені іскри.
Було ж потім сміху з того невдалого хліба! Всю випічку довелося віддати свиням, і ще довго Оксен, проходячи мимо хліва, жартував:
— О, Тетяна, мабуть, знову збирається хліб пекти: свині вже й ляду підкидають!
І хоч у тому жарті не було зла, однаково Таня ображалася на чоловіка, який ніяк не хотів зрозуміти, як ранить її гордість ота перша невдача.
Взагалі між нею й Оксеном, окрім хвилинної фізичної близькості, нічого не було. Відчуття огиди, що спалахнуло в ній після першої ночі, поволі пригасло, її вже давно перестала бити нервова дрож при одному погляді на ліжко, вона лишалася тепер більш байдужою, аніж приголомшеною, — і тільки. А Оксен наче навмисне робив усе, щоб вона чимраз більш віддалялася від нього.
Пильно стежив за тим, щоб дружина читала тільки святі, церковні книжки, а не світські, гріховні. За його твердим переконанням, оті всі Пушкіни й Гоголі, Тургенєви й Надсони, що в них так кохалася Таня і маленькі томики творів яких становили неабияку частину її посагу, являли собою витвір диявола, спокусу нечистого.
З певного часу стала помічати, як зникає то одна, то друга книжка. Спершу приписувала це своїй неуважності, та одного разу замість томика Тургенєва знайшла на столі «Житіє святих» і тоді зрозуміла, хто це дбає про її духовне виховання.
Стала обережнішою, хитрішою. На видному місці, щоб одразу впадало в очі, клала розгорнену Біблію, а Гоголя чи Надсона — під подушку і крадькома, як лишалася в хаті сама, читала й перечитувала, впиваючися заборонним плодом. У такі хвилини була по-справжньому щаслива: забувала про все.
Але й цих хитрощів вистачило ненадовго. Як зумів увійти до хати Оксен, щоб вона не почула нічого, Таня так і не змогла зрозуміти. Помітила його тільки тоді, коли вже було пізно. З суворим, осудливим обличчям узяв з її рук маленький томик, показав на ікони очима, похитав головою. І Тані раптом здалося, що й Боги на образах усі разом захитали головами, не спускаючи з неї осудливих поглядів, і вона сиділа перед ними беззахисна, маленька, як мишка, вбираючи голову в плечі. А Оксен, не кажучи й слова, взяв зі столу Біблію, поклав дружині на коліна.
Все так же мовчки вийшов із хати. Осуд так і бринів на його обличчі, на обличчях Богів, осудом дихала вся хата, все, що було в ній, і Таня, пригнічена до краю, кинулася до єдиної речі, від якої не віяло осудом, — до своєї маленької скриньки, що сиротою тулилася до стіни, обійняла її і заплакала.
Є сльози, які забуваються. Є сльози, які прощаються. Але оці свої сльози не зможе Таня ані простити, ані забути.
Може, тому найсвітліші порухи його душі здавалися їй підозріло нещирими.
Якось Оксен, у хвилини душевного розм’якшення, сказав:
— Як мені хочеться, щоб Альоша вважав тебе за рідну матір!
В його голосі забриніло таке щире чуття, що воно навіть зворушило Таню. Тим більше що мова йшла про Олексія. Не про Івана, на рік старшого від неї, що не приховував своєї неприязні до мачухи, а про Альошу, який удався, мабуть, у свою матір: був ласкавий та лагідний, як молоденький бичок. Таня хотіла вже була відповісти, що вона сама бажає цього, як Оксен, щось надумавши, весело сказав:
— Знаєш що, давай я його буду лаяти, а ти його потім жалій!
Танина зігріта душа відразу ж ображеним равликом втягнулася у свою мушлю. Так начеб хтось запропонував їй платити за кожен порух любові.
— Не треба! — сказала тоді вона, і Оксен так і не міг зрозуміти, чому ж не треба. Добився лише того, що Таня ще більше замкнулася в собі, ще більше віддалилася від нього.
А потім в її життя прийшла дитина. І хоч Таня не знала, якою вона буде, ким появиться на світ — хлопчиком? дівчинкою? — однак відчувала її всім тілом і була щаслива оцим відчуттям. Щось світле й радісне стукалося в її життя, обіцяло скрасити безрадісні будні, прийти їй на поміч, виповнити її передчасно зів’яле, порожнє серце новим, свіжим і дужим, чуттям. Щось таке рідне, таке дороге, що вже зараз Таня просинається, і засинає із думкою про нього, і часто шукає в нього захисту, а то й порятунку від невтішних думок.
Про все це надумалася Таня, розтривожена нежданим Федьковим приїздом.
А Федько міцно спав, безтурботний, наче дитина, і снилися йому гарячі січі, й француженка, і Олесині напоєні весняною просинню очі. Все це снилося Федькові, тільки не снився Гайдук і майбутня зустріч із ним, бо ніколи, навіть у сні, не загадував він наперед, шо з ним буде, а, махнувши на оте «буде» легковажно рукою, пер собі навмання, і вже не він за долею, а власна доленька втомлено воліклася за ним, проклинаючи ту нещасливу годиноньку, що напоумила її злигатися з оцим шалапутом! І якщо доля його, може, й не виспалася як слід: поскиглювала під лавкою, зализуючи натоптані ноги, то Федько встав уранці, як росичкою вмитий: свіжий, рум’яний, наче й не хилив учора ввечері чарку за чаркою, і все так же переможно в’юнилися молоді вуса над червоною веселою губою.