— А що, сеструню, чи не час уже й снідати! Та й по чарці не завадило б!
Зачувши про чарку, Оксен, що й досі лежав, як з хреста знятий, тільки застогнав, згадуючи сам собі всіх великомучеників святих.
За сніданком Федько згадав про Олексія:
— Що це його досі не видно? Чи не запарубкував у селі?
— Він ще вчора прийшов, — сказала Таня, шо сиділа навпроти, не зводячи любовного погляду з брата — Передав, що сьогодні вранці приїде ординарець з конем.
— А голова?
— Голова сказав, шо як він тобі потрібний, то ти дорогу до нього знайдеш.
Федько різко відставив кухоль — аж хлюпнуло на стіл молоко, звів над переніссям брови:
— Так і сказав?.. Мені?.. Ну, зустрінуся ж я з ним!
— Федю, не треба! — вхопила його за руку Таня — То страшна людина!
— Страшна? — насмішливо перепитав Федько і розправив широкі плечі — От я й подивлюся сьогодні, яка вона страшна!
— Федю, прошу тебе, не зв’язуйся! — вже мало не плаче Таня.
— Ну гаразд, сеструню, гаразд, — пом’якшав Федір, помітивши в сестри на очах сльози. — І чим він, отой голова, так тебе налякав?
Таня не відповіла. Брат одним духом вихилив молоко, витер вуса, звівся, порипуючи ременями:
— Що ж, пора і в дорогу. Он уже й ординарець приїхав, — глянув він у вікно.
— Федю!..
Таня теж підвелася. Стояла перед братом, звівши до нього зблідле від хвилювання обличчя.
— Ну, що, сестричко?
— Бережи себе, Федю! — і до болю знайомим, маминим жестом (де тільки він у неї і взявся!) піднесла свою руку, перехрестила брата раз і вдруге. — Мені буде дуже важко, як з тобою щось станеться.
— Ха-ха! — весело сміється Федько, хоч у самого вже поблискують очі. — Та що зі мною станеться? Я ж заворожений!
— Не жартуй цим, Федю, — строго сказала сестра. Провела брата надвір (Оксен усе ще лежав з мокрим рушником на лобі, Федько тільки забіг до нього попрощатися: адью, дорогенький зятьок!), якось особливо гостро відчуваючи, що її покидає найрідніша в світі людина. Федько ж птахом злетів на чорного, як ніч, жеребця, що задирав злющу голову, витанцьовуючи нетерпляче на місці, махнув Тані рукою:
— Чекай у гості, сестро!
А сам: зирк! зирк! очима довкола — чи не виглядає Олеся? Ну, не хоче вийти, то й біс із нею, подивися ж, кого ти втрачаєш! І здибивши жеребця, погнав його не в широко відчинені ворота, а на височезний, втиканий гострими кілками пліт: напореться — кінець і коневі, і вершникові! Таня тільки ахнула, тільки очі затулила долонею, а Федько, хижо вискаливши зуби, весь підібравшись — острогами, острогами! — і осатанілий жеребець так і махонув через пліт — тільки гострий кіпок війнув крижаним холодком попід ним, і пішов, і пішов, поглинаючи люто дорогу!
Розпашілий, збуджений, убіг до сільради. Якийсь дядько відскочив набік, зіткнувшись із Федором у сінях: «Свят, свят, свят, сохрани і помилуй!»; якась дівчина писнула переляканою мишею, побачивши всю оту амуніцію, що рипіла, бряжчала, видзвонювала на Світличному, а він став посеред великої прокуреної кімнати і, похльоскуючи нагаєм по блискучій халяві, строго спитав:
— Хто з вас голова?
Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі. Високий звів важку голову з великими рисами обличчя, непривітно сказав:
— Ну, я голова. А що?
— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?
— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова. — Радянська влада сама викликає, коли їй того треба.
Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:
— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?
— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою. — Що ти за цяця така, щоб я перед тобою відчитувався?