— Ану давай без оцих різних слів! — тепер уже спалахнув і голова та й звівся з-за столу — А ні — то катай отсюдова, звідки прийшов.
І невідомо, чим закінчилася б оця сутичка, бо Федько вже примірявся чесонути нагаєм свого супротивника, коли б не отой, другий, що досі сидів, придивляючись до Світличного трохи глузливими й водночас лагідними очима.
— Ану побийтесь, — сказав він тихо і раптом засміявся, по-дитячому закидаючи голову. — Півні!.. Чистісінькі півні!..
Ганжа відразу опустився на дзиглика, ворушачи збентежено бровами, Федько ж обпалив непрошеного третього поглядом, грубо спитав:
— А ти відкіля взявся?.. Хто ти такий?!
— Я — Гінзбург, — усе так само миролюбно й весело відповів той і звівся назустріч Світличному, простягаючи невелику, як у підлітка, руку. — Гінзбург, секретар повіткому. А простіше, Гриша. Вас же, здається, звуть Федором?
Ні, просто-таки неможливо утриматися перед щирою простодушністю цієї людини! І Світличний, відповідаючи на потиск руки, втихомирено буркає:
— Федір... Світличний... — І відразу, сколихнувши в собі невідстояну образу: — І прошу передати йому, — красномовний кивок у бік голови, — що я не в куркуля гостював, а в рідної сестри!..
— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи. — Він ледве помітно гаркавив і час від часу посмикував правою щокою. — От у товариша Василя є нові, цікаві дані про банду Гайдука...
— Які ж це дані? — все ще ігноруючи Ганжу, питає у Гінзбурга Світличний.
— Товаришу Василь, розкажіть.
— Та що тут розказувати, — неохоче почав Ганжа, теж уникаючи поглядом Світличного, — знову Гайдук у нашому повіті об’явився...
— Де? — аж підскочив Федько: так би, здається, й кинувся в погоню!
— Та далеченько звідси, в Пилипівці. Верстов, мабуть, із тридцять звідси. Заскочив серед білого дня, коли й не сподівалися, спалив сільраду, школу, чотирьох активістів повісив...
— Що ж вони гав там ловили! — вигукнув досадливо Світличний.
— Та кажу ж, серед білого дня, коли й не сподівалися! — сердито повторив Ганжа. — Його ж, гада, не чутно було в нас уже місяців зо два, десь аж по той бік Полтави ганялися за ним... А це тут об’явився...
— Давно це було?
— Позавчора. Тих товаришів замучених тільки сьогодні поховали.
— Жалко людей, — сумно озвався Гінзбург, посіпуючи правою щокою, — Ми, товаришу, всім тобі допоможем, аби тільки швидше знешкодити банду... Он товариш Василь пропонує організувати тобі на поміч загін із місцевих активістів...
— Дякую, я вже сам обійдуся, — холодно перебив Світличний.
— Зажди, — застережно наставив долоню Гінзбург, — не гарячкуй. Є в твоєму загоні місцеві?
— Здається, нема.
— От бачиш! А Гайдук, як і більша частина його бандитів, родом із нашого повіту. Із очима зав’язаними кожну стежину знайде... То як ти його ловитимеш, не знаючи, де гайок, а де — переярок?
Федько збентежено промовчав.
— І потім — у нього майже в кожному селі є своя агентура. Ти в них із загоном своїм як на долоні ходитимеш. І буде він з тобою у кота й мишку гратися... Ляндер саме на цьому й обпікся: не захотів опертися на місцевий актив, ганявся за Гайдуком наосліп та й напоровся на засідку... Отак, товаришу...
І хоч як важко це Федькові, а доводиться згодитись.
— Тільки прошу вже, коли сядемо на коней, слухатись беззаперечно, — похмуро сказав він, адресуючись в основному до Ганжі. — Там ніколи буде дискусії розводити — нагаєм буду кресати!
— Оце по-діловому! — знову залився Гінзбург своїм щирим дитячим сміхом так, що й Федько не витримав — показав веселі зуби. Навіть на суворому обличчі Ганжі з’явилася якась подоба усмішки. — Ти чуєш, товаришу Василю, що вам загрожує?
— А ми вже лякані, — відізвався Ганжа і вперше звернувся безпосередньо до Світличного: — Ми, товаришу, теж у громадянську не на печах у просі сиділи — довелося понюхати й нам... А Гайдука треба придушити, поки він ще нікому петлі не накинув... Я вже з певними людьми із навколишніх сіл зв’язався: щоб одразу дали нам знати, як тільки бандити об’являться. Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається.
— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу: