— А що тепер накажете мені робити?
— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо... Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати... Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти...
— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?
— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.
Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:
— Хрестини? Які ще в біса хрестини?
— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.
— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько, — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!
— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа... — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить... А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю...
— Така важка?
— Та не так щоб і дуже важка... Якраз по літах... Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!
І знову не витримав Гінзбург — залився втішним сміхом, спостерігаючи розгубленого Світличного. А що дитині було рівно вісімнадцять, то Ганжа ні зменшив, ні додав: мав майбутній хрещеник чотири з половиною пуди ваги, носив обувачку сорок четвертого розміру і звався Максимом. Таке ім’я дав йому піп ще за проклятого царського «прижиму», ім’я, як бачите, непогане, навіть гарне ім’я, і носив би його парубок до самої смерті, коли б не підвела його одна жінка. Так підвела, що спершу, було, хоч у петлю головою.
І сказати б — з якогось куркульського, класово ворожого роду, а то ж своя, бідняцька кісточка, з комнезаможів — і отаке з ним зробити!
Ще коли ота капосна жінка носила дитину під серцем, присватувався до неї та до її чоловіка Максим. Чоловіка вдалося умовити за якийсь тиждень.
— Про мене! — махнув він рукою, радий одчепитися від Максима. — Хрестіть, як собі хочете, аби тільки не ошпарили!
Жінка ж опиралася довше: боялася не стільки Бога, скільки язикатих кумась.
— Та вони ж мене зі світу зживуть! І кісточки всі мої на язиках перетруть!
Врешті, коли доведений до відчаю Максим, якому — кров з носа — треба було вдарити червоними хрестинами по релігійному дурманові, коли Максим пообіцяв багаті подарунки від сільради й чотири сувої полотна особисто від себе, жінка піддалася:
— Ну, хіба що вже, Максиме, для нашої власті!
Нарешті дитина появилася на світ. Весільним дзвоном ударив у Максимове серце крик немовляти. Він уже вимальовував у своїй комсомольській уяві, як гризуть служителі культу собі лікті з великої досади. Не витримав, забіг на другий день до породіллі:
— Так коли будем хрестити? Мо’, в неділю?
Жінка, що саме агукала над немовлям із червоним старечим личком («Не могли народити кращого!» — поморщився про себе Максим), звела на парубка настрахані очі:
— Не віддам я його на ваші хрестини!
— Як то — не віддасте? — отетерів Максим. — Та ви ж обіцяли!
— Мало що обіцяла!.. А як у мого синочка виростуть ріжки — що я робитиму?
— Не виростуть, тітко! — мало не плакав Максим.
— Еге, не виростуть!.. Он у сусідньому селі як охрестили комуною, так роги з лобика й поперли... Добре, що мати здогадалася: до церкви побігла, то батюшка ледь одмолив... І не стій, Максиме, і не проси, — йди собі звідси, не доводь мене до гріха!
Довелося ще раз переконатись Максимові, наскільки живучий отой релігійний дурман. Не йшов з хати, напирав на класову свідомість, навіть соромив за отаке легковір’я, але тітка на всі запальні його слова уперто кувала зозулею:
— І не проси, і не моли, бо я не хочу, щоб у мого синка роги виросли!
— Щоб же оті роги на вашій голові поросли! — втративши останній терпець, закляв гнівно Максим.
Розгнівана жінка відповідала Максимові не менш красномовно: нахилилася швиденько, війнула спідницею, показала чортячу ікону:
— Поцілуй мене от сюди, як такий розумний!
Атеїстичний Максим не став знаменуватися — вискочив з хати, наче ошпарений, і ще довго стояв посеред вулиці, відпльовуючись.
Отоді зопалу й вирішив: не хочете? — біс із нами! — буду хреститися сам!
Витримав не одну гарячу баталію з богомільною матусею своєю, що аж опухла від розпачу й сліз, два дні чіплявся смолою до дядька Василя, а таки добився свого: біс із тобою, хрестися!