Чоловіки, що стояли попереду, теж стали аплодувати, невміло стуляючи огрубілі, дощечками, долоні, задні ж нетерпляче напирали на передніх, намагаючись роздивитися, що ото передає секретар повіткому червоному хрещеникові.
— Червону матерію, — покотилося по натовпу.
— Багато?
— Та аршинів із шість.
— Ший, Максиме, червоне галіхве, щоб дівчата любили!
— Тю, дурний! Та він же тепер не Максим. Тепер він —
Володька...
— А погляньте, кумасю, у вас очі кращі, — не ростуть іще роги?
— Не там, жіночки, рога шукаєте!
Поки спітнілий Володька-Максим приймав од Гінзбурга дорогий подарунок, Ганжа розгорнув прапор, що лежав досі перед ним на столі, розгорнув його так, щоб усі прочитали вишитий на червоному полотнищі напис: «Незаможник, прямуй до світла й розбивай дурман релігії».
— Дорогий товаришу Твердохліб! Сільрада нагороджує тебе в день червоних хрестин оцим прапором. Тримай його міцно в руках, і хай він завжди тобі вказує правильну путь!..
— Чуєте, дівчата, тепер Максим із отим хлагом і на вулицю ходитиме, — коментували далі в натовпі.
— Як же він цілуватиметься?
— А то вже тобі даватиме подержати...
— Цитьте, ви, сороки! — сердито гримали старші, бо там, біля столу, видно, сталося щось непередбачене.
Тільки Ганжа, вручивши прапор хрещеникові, хотів оголосити мітинг закритим, а Гінзбург уже й смичок заніс догори, щоб заграти «Інтернаціонал», як Світличний, що сидів досі за столом, сяючи чорною шкуратянкою, підніс застережно руку, звівся, підійшов до хрещеника:
— Товаришу Максиме, а тепер — Володимире! Від імені особливого загону робітничо-селянської міліції вітаю тебе з революційними хрестинами!
Замовк, чекаючи, що відповість на те Твердохліб, але той тільки переступив з ноги на ногу та ворухнув губами, щосили стискаючи прапор, що лопотів червоним крилом над головою.
— Дозволь вручити тобі і мій скромний подарунок, — вів далі Федір, — золотий годинник найвищої проби — бойовий мій трофей, здобутий від одного білопольського генерала, зарубаного ось цією шаблюкою!
З цими словами дістав Світличний великий годинник з таким товстим ланцюжком, шо припни найлютішого пса — не зірветься. Покрутив навпроти сонця, сліплячи селянські заздрісні очі золотим відблиском, та й віддав Твердохлібові.
Тепер уже найзапеклішим скалозубам заціпило. І не один, почухуючи потилицю, потай міркував, чи не варт і собі охреститися заради отаких подарунків.
Федько ж, гордий справленим враженням, знову повернувся за стіл. Сів, переможно покручуючи вуса, і вже сам щиро вірив у те, що годинник — золотий, а не позолочений, і дістався йому від зарубаного генерала, а не від одного міліціонера — за папушу тютюну та дві білі хлібини.
На тому й закінчився мітинг, присвячений червоним хрестинам. І ще довго, тиждень, а то й два, гомоніло село, пригадуючи оті подарунки, особливо ж золотий годинник, і, доки докотилася ота новина до хутора Івасьок, царський Федьків подарунок уже важив із півпуда, і то ж — «ви тільки послухайте, людоньки: найщирішого золота!».
Коли Іван, що ходив на вечорниці, почув про той годинник, то сказав батькові, який порався біля худоби:
— Отакі вони, оці родичі! Обпити, об’їсти, дак на це вони щедрі, а золото на сторону дарять.
— Замовчи! — нагримав сердито Оксен, бо і його пекла оця несправедливість, яку вчинив невдячний дівер. Адже ж міг подарувати отой годинник хоч би своїй сестрі, якщо він був йому зайвий! «Господи, не ради користі якої, а ради справедливості: проп’є ж, прогуляє отой гольтіпака, той безбожник, що зрікся тебе! В нього ж і батько такий був, і дід: останню свитину лишав у корчмі!»
Зайшовши ж до хати, не витримав, кинув дружині:
— Отакі тепер брати пішли: щоб своїй сестрі подарити — в чужі руки краще віддам!
Таня, якій Олеся ще вчора все розповіла, вимовчалася. Удавала, що ніяк не може попасти ниткою в ушко голки. Але тепер, після оцієї Оксенової репліки, не було потреби й удавати: нитка затремтіла, тикалась осліпло мимо голки.
Володимир же (віднині ми так його й називатимем, бо хрестини є хрестинами) подарунками розпорядився так: прапор поставив у хаті в кутку, звільнивши наперед той куток від образів, і не ходив, звісно, з ним на вечорниці та на вулицю, як сподівалися парубки й дівчата. З червоної ж матерії не став шити собі «галіхве» чи сорочку, переборовши спокусу, відніс до сільради:
— Оце, дядьку Василю, жертвую на прапор, бо той, що над сільрадою, вже зовсім обшморганий.
— Не «жертвую», дурню, а дарю! — поправив суворо Ганжа. — Радянській владі пожертвування не потрібні, не така вона бідна... — І, відтанувши обличчям, міцно потис хлопцеві руку. — А за подарунок — спасибі!.. Спасибі, Володю!..