Але Федько не став дожидатися сліпучого гостя — розсипав віялом свій загін, повів бадьорим алюром прямо на захід, туди, де чекала на них гаряча зустріч з бандою.
Вже перед яром, де мав ночувати Гайдук, впав у око Світличному невеликий, за кілька гін ліворуч гайок, і тільки встиг подумати Федір, що там слід би було прочесати, як звідти пролунав сухий постріл, тонко і жалісно проспівала над головою куля.
«Низько, гад, цілився: рикошетом пішла!» — звично подумав Федько, натягуючи поводи.
Жеребець, схропнувши, вигнув шию дугою, почав люто гризти сталеві вудила і боком-боком пішов уперед, а з гаю, наче трохи подумавши, ще раз тріснула гвинтівка і ще одна куля тенькнула, обірвавши струну, біля вуха Світличного.
«Отепер уже краще!» — тільки встиг подумати Світличний, як з гаю сипонуло такими густими та дружними пострілами, що все завищало, залящало, застогнало довкола, пролітаючи мимо, навіваючи тоскний холодок.
Десь іззаду пролунав болісний зойк, чиєсь важке тіло повалилося на землю. Федір швидко оглянувся: долі бився смертельно поранений кінь, підминаючи мертвого вершника, а його застуканий зненацька загін, повернувши коней хвостами до гаю, дружно вимахував ліктями.
— Стій! — заревів Світличний, невспромозі перенести таку ганьбу.
Бійці наче й не чули. Та й де ж тут почуєш, коли до гвинтівочних пострілів прилучився вже й кулемет: так і вимахує смертним віялом, підмітаючи торішню стерню! Тож бійці вже аж лягають на шиї коням, чимдуж періщать назад.
— Стій!!!
Аж сизий від гніву, Федько щосили огрів нагаєм свого чорта, послав його навздогін — тільки груддя злетіло до неба з-під гарячих копит! Скаженим кар’єром обігнав утікачів, повернув назустріч і, звівшись на стременах, занісши догори нагаюру, мовчазний і страшний, кинувся на них у атаку.
Поров направо й наліво по зігнутих спинах, аж шмаття на всі боки летіло, і вже не кулі, ба навіть смерть не була такою страшною, як оскаженілий від люті Світличний, що не зупиниться — засіче, розпанахає кожного, а заверне паразитів назад!
— Назад, гад!.. Назад!..
Та — свись! свись! нагаєм у повітрі.
— Смерті злякалися, гади!! Так я вам... туди вашу... в печінку...
Та — вжик! вжик! по зігнутих спинах.
І добився-таки свого: зупиняли опритомнілі бійці розпалених коней, поверталися обличчями до куль. А Світличний, не даючи їм опам’ятатися, вже витанцьовує попереду на злющому огирі, рве шаблюку із піхов:
— Ша-аблі-і... з піхо-ов!.. В ата-ку-у... риссю-у... марш!
І аж схлипнув від нерозтраченої люті!
Гарячою лавою, розпеченим вихором мчали бійці за своїм командиром. Виблискували гострими шаблюками, роздирали роти в грізнім кавалерійськім: «Дайош!» — і вже несила була зупинити їх ні кулям, ані деревам, уже й сама смерть не могла нічого вдіяти: чмокне в чоло вогняним своїм поцілунком так, шо аж мозком бризне з-під картуза, а вершник летить, а вершник не падає, а вершник не опускає шаблюки, і відсвічують скляніючі очі живим, невбитим: «Дайош!».
Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, хруснувши дерев’яним прикладом під кованим копитом, а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову, так наче хоче стулити її докупи, та ніяк не вдається. Все рідкіші й рідкіші постріли, тільки миготіння коней поміж деревами, та страшне гаряче дихання людей, та передсмертний заячий вереск бандитів, коли гостра сталь безжально впивається в тіло. Ось уже й не стріляють вони — кидають гвинтівки, жбурляють нагани та — дай боже ноги! — але хіба втечеш, хіба заховаєшся поміж рідкими дубами, шо поросли на плескатій рівнині! І вже виловлюють їх, і женуть, уцілілих, мимо розкиданих, не охололих ще тіл, порубаних в страшній кавалерійській атаці.
— Де Гайдук?.. Де Гайдук?.. — лютує Світличний, напираючи жеребцем на полонених, а вони юрмляться наляканою овечою отарою, намагаються заховатись один за одного від розгніваного вершника. — Випустили старого вовка!.. Прогавили, прозівали, серуни недоношені...
Злість обпікає Федька, а ще більше гризе досада на те, що в скількох боях не бував, в які тільки січі не кидався, — завжди лишався цілісінький, а тут — на тобі: поранило! І то б нехай рана ота була від якогось добрячого бандита — ну, хоч би від отого, що вовком поглядає з-під розколошканих брів, у бороді ховає люттю налиті вуста, — а то ж поранив пелюшник, сопляк, у якого ще й моня на губах не обсохла! Бач: стоїть, кліпає білими віями, ось-ось заплаче: «Дядечку, простіть, більше не буду!».