— Що ж ти, сучий сину, галіфе мені подірявив? — наїжджає на нього Світличний. — От накажу здерти із тебе шматок шкіри на латку, будеш знати, почім ківш лиха!
— Товаришу командире, та ти ж поранений! — вигукує один із бійців, помітивши закривавлену холошу.
— Сам знаю, — вже спокійніше відповідає Світличний і, морщачись від болю, обережно злазить з коня. — Ану, хлопці, в кого є бинт?
І поки бійці, поклавши командира на розстелені шинелі, перев’язують рану — вище коліна, слава Богу, що в м’якоть, а по кістці, мабуть, тільки черкнуло — не пробило міцнющої кістки! — поки бійці ворожать над Федьковою ногою, він підкликає до себе свого «кума», що зовсім уже обмирає від страху, веде з ним непоквапну розмову:
— Як тебе звати?
— Федько...
— Тезко?.. Що ж ти, тезко, не навчився досі стріляти як слід? У голову... в голову треба цілитись!
Федько, опустивши біляву голову, винувато мовчить.
— Всипати б тобі нагаїв, щоб на майбутнє цілився краще, так у тебе й без того он жижки трусяться... Ех, ти, бандит!.. Який же ти в бісової мами бандит, коли стріляти не вмієш?
Тезко ще нижче хилить голову.
— Скільки тобі років? — питає по паузі Світличний: якраз підняли йому ногу, щоб краще перев’язати, і він зціпив зуби та витер змокрілого лоба.
— Вісімнадцять, — пошепки відповідає Федько.
— Бач, зовсім сосунок! — каже Світличний, забувши, що сам він у вісімнадцять літ гасав із шаблюкою на коні. — Ну, й що мені тепер з тобою робити?.. Поведуть тебе, брате, у трибунал, а звідти доріжка коротка: до стінки — і точка!.. Батько-мати є?
— Мати... Батька вбили на хронті.
— В білих, небійсь, воював?
— Ні, ще в царській...
— Так що ж мені з тобою робити? — знову питає Світличний — не так хлопця, як самого себе: жалко йому стало оцього тезка — Знаєш що?.. — веселішає він, і парубчак уперше зводить голову, з надією дивиться на командира. — Отой хрест бачиш?.. Та не туди, дурню, дивишся, правіше дивися!.. Бачиш тепер?
— Бачу.
— Так бери ноги на плечі й мотай туди, поки цілий!.. Ну, чого стоїш?
— А не стрельнете?
— Шкрьобай, шкрьобай: Світличний ще нікому в спину не стріляв!.. Ну, кому кажу!..
Хлопець зітхнув, несміливо рушив, щораз оглядаючись, та, відійшовши добрі гони, щодуху побіг, пригинаючи голову, кидаючись із боку в бік, щоб, мабуть, не вцілили.
— Ату його! Ату! — закричали, заулюлюкали, засміялися бійці вслід худенькій згорбленій постаті, що переляканим зайчиськом мчала по стерні, і важко вже було впізнати в оцих розквітчаних усмішками людях ще недавно нещадних бійців, що рубали з плеча, топтали люто в землю своїх ворогів.
Федір теж засміявся, проводжаючи поглядом хлоп’ячу кумедну постать, та враз спохмурнів, бо знову подумав про Гайдука, що невідомо як зумів вислизнути з його рук. Півжиття не пошкодував би Світличний, аби тільки довідатись, де зараз Гайдук!
А Гайдук та його молодший син Микола лежали в невеликій улоговині аж по той бік Марусиної могили, студячи запалені груди об прохолодну весняну землю.
— Не чути? — час від часу питав батько, що на старість став трохи недочувати.
Син притулився вухом до землі, наслуховував, тамуючи дух:
— Не чути.
— Слава Богу! — вдячно хрестився Гайдук, ще й досі не вірячи, що їм пощастило врятуватися.
А були ж, можна сказати, в самої смерті в зубах!
Бачив Гайдук, як загинув його старший син — Петро. Налетів на нього вершник, що наче з самісінького пекла вискочив: весь у чорному, і кінь під ним чорний, тільки картуз горить червоним жаром. Стріляв у нього Петро, та, мабуть, тремтіла в сина рука, бо — мимо. А вершник здибив коня, махнув, немов граючись, шаблюкою — і розпанахав Петра зверху донизу, немов не жива людина була перед ним, а глиняний стовпчик!
Світ поплив перед очима Гайдука! Скреготнувши зубами, прицілився в синового вбивцю, двічі клацнув курком і двічі — осічка. І завив-заридав глухо Гайдук, гризучи кору на дереві, а молодший син, тремтячи, як у пропасниці, смикав його за рукав:
— Тату, пішли!.. Тату, побігли!..
Перебігаючи від дуба до дуба, хоронячись за товстими стовбурами, проскочили мимо вершників, вибігли з гаю та вибалком, вибалком, аж до Марусиної могили. Бігли, доки й запекло в грудях, і вже за могилою зупинив Миколу, що хортом гнав попереду:
— Стій... не можу... — та й упав на землю...
— Тату, що ми будемо робити?
Гайдук гризе соломину міцними жовтими зубами, супиться, стримуючи сльози, що накипають, підступають йому до очей: «Ех, Петре!.. Не вберіг тебе Бог!..»
— Чуєте, тату?