— Я за гряницю не піду! — сказав раптом Федько. Обличчя його вже було не веселе, а похмуре і вперте.
— Як то не підеш? — здивувався Гайдук. — А куди ж ти підеш?
— Додому... До матері...
— Так ти додому й дійдеш! Та тебе ж іще по дорозі гапеушники упіймають — відразу до стінки приставлять! У банді був? Був. Комисарів вішав? Вішав. Так получай же свої дев’ять грамів!..
— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!
— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.
— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»
— А ти не кричи... Не кричи... Криком, синку, мене не злякаєш... А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.
— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько — Не потрібна мені ваша гряниця!
Гайдук знову заходжується умовляти хлопця. Страхає розстрілом, згадує Бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.
— Не я зараз — сам Бог вустами моїми застерігає тебе: не послухаєшся, попадешся в лапи червонопузим — і собаки тебе загребуть... Жалко мені тебе, як рідного сина жалко! — аж руки поклав на простоволосу голову хлопця Гайдук. — Того й кличу з собою...
Федько мотнув головою, скинув руку свого отамана, і в того відразу ж потемніло обличчя:
— Так не підеш із нами?
— Я додому хочу...
— А хто на нас доносити буде?
— Я додому хочу...
— Ну, що ж, іди, Бог з тобою, — помовчавши, промовив Гайдук. — Не слухаєшся мене, старого, то й пропадеш ні за цапову душу!.. О, хто то біжить?
— Де? — в один голос спитали хлопці.
— Та ондечки... он... Та не туди, Федю, дивишся — в бік могили дивись!
Федько сп’явся на коліна, витягнув худу шию із широкого брудного коміра, розшитого червоними хрещиками, Гайдук вихопив із кишені нагана, приставив до хлоп’ячого вуха, спустив курок.
Глухо стукнув постріл, голова Федькова різко смикнулася набік, а сам він упав, забився в конвульсії, шкребучи ногами землю, видираючи пальцями густу зелену траву. Потім затих, занімів, тільки вітерець ворушив на потилиці світле волосся та, тихо булькаючи, витікала з вуха кров.
— Тату, навіщо?!
Безтямними, повними жаху очима дивиться Микола на нерухоме тіло Федька, невелике озерце крові, що парує рудуватим димком, обтікаючи ввіткнуте в землю обличчя. І, впираючись долонями в землю, відсувається далі, далі, аж на край улоговини.
— А ти що ж хотів, щоб видав? — вовком визвірився на сина старий. — Тепер такі часи: не ти його, дак він тебе!.. Бач, командир його пустив! А мо’, саме для того, щоб вивідав, де ми з тобою, та на слід наш навів?
Син мовчав, щосили стуляючи шелепи, щоб не зацокотіти зубами. Гайдук же перехрестився, задерши до неба обличчя:
— От і довелося на свою душеньку невільний гріх прийняти... І казав же йому, й умовляв: пішли, Федю, з нами! Дак не схотіло, дурне, довело до гріха!.. Незвідані путі твої, Господи, не знає людина, куди вона йде і що з нею буде...
Позітхавши та помолившись, Гайдук перевернув забитого на спину (любив в усьому порядок), витер травою від крові обличчя, обережно стулив повіки на світлих, повних болісного здивування очах, склав на грудях руки з пом’ятою зеленню поміж зчепіреними судомно пальцями; жалко, що свічечки немає, свічечку б покійникові — і знову задер побожне обличчя до неба, возносячи молитву за новопреставлену душу раба Божого Федора.
А, ввечері, коли сутінки виповнили простір, і поля, і гаї, і байраки, і всі добрі та лихі сліди людських діянь потонули в густіючій темряві, коли навіть і небо затулилося хмарами, пильнуючи, щоб жодна зірка не подивилася вниз, залишили Гайдуки свій тимчасовий непевний притулок та й рушили в далеку дорогу на захід.
Йшли з ночі в ніч, залягали щоранку в ярах, у чагарниках, прало їх дощами, било вітрами, пекло сонцем, мочило росою, і страх кусав їх невтомно за п’яти, а голод не злазив із їхніх плечей. Помарніли, схудли, аж проступили гострі вилиці, аж запали глибоко очі, що горіли гарячковим неспокійним вогнем, обросли брудною щетиною — не люди, а якісь двоє страшних волоцюг: зустрінешся з такими на безлюдній дорозі — від страху помреш.