Двічі провідував Ганжа. Перший раз зайшов на хвилинку (саме сівба, ділов — ніколи і вгору глянути!), вдруге ж сидів довше. Приніс свіжі газети, повний кисет тютюну, Світличний дякував і за перше, і за друге. Відразу ж зладнав таку цигарку, що хоч від собак одбиватися, жадібно затягнувся, закашлявся, хапнувши понад норму:
— Оце спасибі, браток, виручив! А то в цьому дівочому монастирі й понюхати не дають!
Курив, блаженно жмурячись, пускав дим просто на сволок, а Ганжа сидів біля нього так, наче кожної миті збирався встати й піти: картуза навіть не зняв. Водив похмурими очима по багатирській хаті, лише коли зупинявся поглядом на Світличному, в них щось теплішало — немовби відтавали тоненькі крижинки.
Заходила Таня. Боязко оминаючи Ганжу (все ніяк не могла забути, як він ударив Гайдука), намагаючись не дивитись на його темні важкі руки, підходила до брата — нагадувала, що пора міняти пов’язку. Федько нетерпляче махав рукою: відчепися, мовляв, не заважай! — і сестра, трохи ображена, виходила.
Ганжа проводив її поглядом аж до порога, і чи то димок від цигарки, чи щось інше недобрим туманцем пливло йому в очах.
— Скоро, знацця, хрестини?
— Оксен постарався! — з веселою грубістю відповів Світличний, маскуючи свою ніяковість.
— Той свого не впустить!
Ганжа кинув на долівку недокурок, затоптав його підошвою, а Федір, насупившись, тихо сказав:
— Нещаслива вона...
— А чому б це їй бути нещасливою? — здивувався Ганжа. — Напоєна, нагодована, вдіта...
— Хіба тільки в цьому щастя? — заперечив роздратовано Федір. — Ти знаєш, кому вона своє серце віддала?.. За мішок борошна купив її Оксен та й привіз, як теличку з ярмарку!.. А ти — нагодована, взута!..
— Воно так... воно точно... — збентежено відізвався Ганжа, і перед ним пропливли далекі невиразні образи — обличчя Олени. Теж була нагодована, взута... І, не знаючи, як позбутись відчуття якоїсь провини, — не перед Федором, ні, а перед його сестрою, Ганжа потягнувся до кисета рукою. — Закуримо, чи що, на прощання! — та й скрутив цигарку — до пари Федьковій.
Коли Ганжа пішов, у хаті було диму, хоч вішай сокиру. Сизі пасма погойдувалися, осідали, а біля порога, витягуючись, стрімко спадали донизу, перемішувалися із холоднішим повітрям, що протікало із сіней. А Федько лежав і смалив, наче найнявся прокурити ненависний сволок, і схудле та поблідле обличчя його дихало хлоп’ячою затятістю: ага, мовляв, ти висів наді мною, не давав мені й дихнути по-людському, так на ж тобі, нюхай тепер, хоч сказися! Та — пах! пах! — густим ядучим димом. Та — пуфф! пуфф! — як з гармати.
— Ой, боженьку! — вигукнула Олеся, що на хвилинку заскочила до кімнати напитись води. Пила — не пила, тільки кухоль намочила у воду, а тоді кинулася до пораненого. — Та чи ви й справді задихнутися хочете?
Вітром війнула по хаті, відчинила одне вікно й друге, напустила в хату свіжого весняного повітря, сонячного пружного проміння, радісного пташиного щебету. Повернулась до Федора, сама немов зіткана з отієї весняної благодаті, не втримала осяйного усміху, що так і забринів у її великих проліскових очах.
Федько кинув цигарку, звівся на лікоть, потягнувся назустріч дівчині, не спускаючи з неї захоплених очей: лежачи в осточортілій постелі, встиг Світличний закохатися на смерть в Олесю!
Олеся стоїть посеред кімнати, сяє святково очима, а підходити не підходить, хоч як Федір кличе її.
— Еге, ви зразу ж обійматися кинетесь!
— Та ні ж! — аж клянеться Федько, і очі його такі чисті й невинні, що він сам би повірив їм, якби тільки міг на них глянути. — От побий мене Бог, якщо хоч руку простягну!
— Кажіть так, я й звідси почую.
— Не почуєш, Олесю, — умовляє далі Федько. — Я ось і руки за спину закладу: дивись, — і ховає за спину руки.
Олеся сторожко підходить до нього, ладна відскочити при першому ж підозрілому рухові, а очі так і зоріють неприхованим щастям: їй теж не байдужий Федько!
— Ну, кажіть уже, бо мені ніколи!