— Олесю, — шепоче Світличний, ледве ворушачи губами, — поцілуй мене, Олесю.
І, звичайно ж, Олесею, що не чує нічого, оволодіває цікавість. Ота одвічна, жіноча, що згубила ще її праматінку Єву, коли та — кров із носа! — захотіла довідатись, чи тільки для того, щоб їсти, сотворив Бог вуста. Напружена увага відбивається на дівочім обличчі, а лукавий Федько ще тихше ворушить губами.
— Ага, попалася!
Олеся скрикнула, смикнулася, та де ж видерешся з сильнющих оцих рук!
— Пустіть!.. Ну, пустіть!..
— Ось поцілую, тоді й пущу! — каже Федько, невблаганно притягаючи її до себе. — Ось обіймемося... любенько... гарненько...
Отут і застає їх Таня. Червона, пом’ята, з очима, повними сліз, вибігає Олеся з хати, Федько ж довго кашляє і, уникаючи дивитись на дорогеньку сеструню (чорти її носять!), питає:
— А що, Таню, тепло надворі?
— Федю! — звертається до брата сестра, і голос її повниться докором. — Що ти мені обіцяв?
— А що? — з найневиннішим виглядом запитує брат. Танине миле обличчя стає таким урочисто-суворим — ну точнісінько, як у святої Варвари, що на іконі!
— Ти обіцяв мені не чіпати Олесю!
— Я? — дивується щиро Федько. — Коли я міг дати отаку дурну обіцянку?
— Федю! — з докором вигукує сестра.
Тоді брат не витримує. Жбурляє у вікно щойно запалену цигарку, різко повертається до сестри, питає сердито;
— А як я її люблю — що накажеш робити?
— Ти, Федю?.. Ти? — аж відступає, вражена, Таня.
— Та вже ж не мій жеребець, — похмуро каже Федько, і Таня, приголомшена, налякана оцим раптовим вибухом людської оголеної щирості, не знає, що відповісти братові. — Ну, чого так дивишся на мене?.. Думаєш, мені рана пече?.. Мені ось де пече!.. Ось де болить!.. — стукає себе в груди Федько. — Люблю я її!.. Чуєш, люблю! — кричить він Тані просто в обличчя, вискалюючи зуби. І так же раптово згаснувши, з якоюсь похмурою приреченістю додає:
— Я, може, уже й сам не радий цьому, а от ускочив — жити без неї не можу…
Танине обличчя проймається жалем. Як колись, у дитинстві, вона сідає на ліжко, кладе на упертющу братову голову худеньку ручку свою, пестливо пригладжує непокірне волосся, а він заривається обличчям у подушку, завмирає, — лежить, наче велика скривджена дитина.
— Бідний ти, бідний, — щиро жаліє сестра. — Ти ж на ній женитись не можеш.
— Чому? — питає глухо в подушку Федько.
— Так вона ж — рідна Оксенова сестра! А ти — мені
брат.
— Ну й що з того?
— Це великий гріх, коли ви поженитесь.
Федько поворушив плечима, посопів у подушку:
— Все одно женюсь!
— Бога бійся, Федю!
— Плював я на Бога!
Таня аж похолола від такого нечуваного блюзнірства. Аж із ліжка зіскочила, бо, здасться їй: вдарить зараз блискавка, спалить і брата, і ії. «Господи, прости! Помилуй! Зглянься!» — кричала-молила вона, боячись навіть глянути в бік ікони: в Бога, мабуть, зараз були страшні, спопеляючі очі.
До вечора ходила сама не своя, а потім вирішила поговорити ще з зовицею. Про те ж, щоб поділитися новиною із Оксеном, боялася навіть подумати.
При перших же словах Олеся розплакалася, ввіткнулася обличчям у невістчине худеньке плече, і Таня тільки зітхнула, безпорадно опускаючи руки: любить! Встиг закрутити їй голову і тепер не поступиться: хай смертю загрожують, а він не впустить свого! Занадто добре знала вона свого братика, щоб сумніватися в цьому.
За тиждень Федько піднявся з постелі. Спираючись на ціпок, вештався подвір’ям, пас очима Олесю, що золотою бджілкою снувала то сюди, то туди, ввесь час заклопотана, щохвилини в роботі, — і робота ота несла їй не меншу, здавалося, втіху, ніж Федькові закохані очі. Сміх так і тріпотів на її вустах, пісенька так і лоскотала в горлі, їй іноді хотілося обійняти весь світ, пригорнути, притиснути, віддати всю свою щедрість. І, прибираючи біля сажа, не витримала: вхопила замурзане, кругленьке, як качан, порося — не порося, а суцільний шматочок протестуючого вереску, притулила, сміючись, до грудей, та — чмок у ніжний рожевий п’ятачок! Пустила на землю, оглянулася на Федька щасливими очима, бо підсвідомо все робила тільки для нього. А Федько показував собі на губи: мене цілуй, мене! Біс із ним, я згоден уже перевернутись і в порося, аби тільки мене отак пригортали та цілували!
— Яке ж ви порося!.. Ха-ха-ха! — видзвонює, заливаючись сміхом, Олеся.
— Зате я не верещатиму, Лесю, — умовляє далі Федько та й стрибає до неї підбитим птахом, спираючись на товстенний ціпок.
І обоє, захоплені любовною грою, засліплені від щастя, не помічають Тані, що майне безпорадною блідою тінню поза вікном та й сховається, боячись бути нескромною.