Навіть Оксен, заклопотаний, натомлений цілоденною працею в полі, якось спитав:
— Що це з Олесею?
— А що?
— Та якась вона... аж світиться вся... Чи не знайшла вже кого?
— Не знаю, — якомога байдуже відповіла Таня, боячись зрадити себе голосом.
— А ти приглянь за нею, ти ж мати в цій хаті, — повчав Оксен. І, позіхнувши, звично перехрестив рота. — Ох, гріхи наші, гріхи...
Вже коли відсіялися, Федько, одужавши, став збиратися в дорогу. Може, й ще б погостював трохи, але сталася прикра подія: якісь злодії вночі розібрали задню стіну кошари, вивели трьох овець.
Оксен навіть у поле не поїхав, прибитий горем. Ходив по двору та все бідкався, хапався за голову:
— І-і-і ти, господи!.. Розорили, вщент розорили!..
Іван, сердито поблискуючи очима, кивнув головою в бік хати:
— Зате міліцію годуєм безплатно!
За сніданком тільки й розмов було, що про пропажу. Федір обіцяв увесь повіт на ноги поставити, але Оксен не покладав на те особливих надій.
— Якщо вже самі не встерегли...
— Та де ж устережеш, коли собака мовчав усю ніч, наче йому заціпило! — вигукнув сердито Іван.
— Старий уже став, немічний, — похитав головою Оксен. — А був же добрий собака: шкуру з чужого спускав. Тепер же тільки й того, що даром годуємо!
Зразу ж після сніданку Оксен запріг кобилу в бричку, кудись поїхав. Повернувся аж після обіду, висадив із брички молодого чорнющого пса, що боязко тулився до колеса, оглядаючи незнайомий двір.
— Бери, Іване, та саджай на цеп — добрий сторож буде!
Пес присів, загарчав перелякано, посіпуючи верхньою губою, показуючи молоді гострі ікла, Іван спритно ухопив його за холку, підняв, поніс до комори.
— А Полкана куди?
— А ти не знаєш?
— То нехай вони он застрелять! — показав пальцем на Федора Іван.
Звільнений від ланцюга старий Полкан розгублено сидів посеред двору, ніяк не розуміючи, що з ним сталося. І коли Федір підійшов до нього з маузером в руці, він тихенько заскавучав, завиляв куцим цурупалком хвоста, віддано дивлячись на людину старими посивілими очима. Федько кілька разів наводив маузер, але так і не зміг натиснути на гачок.
— Не можу... Хай би хоч гавкав, а так — не можу!.. — кинув маузер до кобури, різко обернувся, пішов до хати.
Тоді Іван, зневажливою посмішкою провівши Федора, накинув на шию Полкапові мотузок, узяв лопату і потягнув у вишняк — вішати.
— Ти ж дивись, закопуй подалі! — гукнув услід йому Оксен.
— Знаю! — і до собаки, що, наче відчувши близьку свою смерть, щосили впирався в землю, харчав, коли мотузок впивався в горло: — Та йди вже, чорт!..
— Іване, Бога бійся! — вигукнув Оксен, застерігаючи сина не вимовляти всує ім’я нечистого.
Повернувшись із саду, Іван поставив на місце лопату, а натомість узяв сокиру, пішов до комори, куди заліз новий поселенець. І за хвилину таким надриваючим серце болісним собачим плачем виповнився двір, що Таня, пополотнівши, заплющила очі, затулила долонями вуха: щоб новий сторож був зліший, відрубав йому Іван хвоста по самісіньку ріпицю.
— Боже, як ти, сестричко, з ними й живеш? — спитав Федір, з жалем дивлячись на сестру.
— Не знаю... Нічого не знаю... — прошепотіла Таня, все ще не розплющуючи очей.
— Ну, а я тут і дня більше не буду!
Таня нічого не відповіла. Опустила руки, втомлено сіла на лаву, дивилася прямо перед собою застиглими, позбавленими будь-якого виразу очима.
Хоч Федір і поклявся відразу ж поїхати геть, однак прожив на хуторі ще три дні: для того, мабуть, була поважна причина.
Подовгу перешіптувався із Олесею, і вона ходила притихла, замислена, розгублена, налякана, Федько ж був сердитий, як чорт, і одного разу, коли Таня спробувала заговорити — викликати брата на щиру розмову, так гаркнув на сестру, що вона аж відскочила, а потім, коли Таня, ображена, сіла й заплакала, сказав, намагаючись приховати за грубуватою фразою почуття провини:
— Сама ж бачиш, що зараз зі мною, — навіщо ж підлазиш!
На третій же день він раптом повеселішав, став лагідний та ласкавий, хоч до рани тули, і Таня подумала: домовилися. Про що, не так уже важко було й здогадатися. Тільки осліплий Оксен та заклопотаний Іван не помічали нічого.
Серед дня, виждавши, коли, крім невістки, нікого не було в хаті, зайшла Олеся. Була трохи бліда, але такою радісною блакиттю сяяли її очі, що в Тані мимоволі стиснулося серце і їй чомусь аж неприємно стало дивитися на зовицю. «Я б теж могла бути отакою щасливою, — з гіркою заздрістю подумала вона. — Це її брат вирвав мене від Олега!.. А мій — робить її щасливою...»