— Федю, що ти робиш?! Ти ж обіцяв!.. Федю, не треба!.. — Забилася в його обіймах, затріпотіла безсило під шаленими його поцілунками...
Циганським шатром напиналася ніч. Темним лахміттям розповзались хмари, жаринами розкиданого багаття дотлівали зірки. Ще звечора сірим попелом притрушували землю сутінки, а тепер вони потемнішали, згусли, втратили останнє тепло, і вже понад ярами та байраками починає спливати біленька пара: то сонна земля легенько дихала тисячами прорізаних ротів, спочиваючи після довгого, переповненого турботами дня.
— Федю... як же так?
— Не скигли.
— Ти ж клявся... обвінчатися... в церкві... з батюшкою...
— Дурна ти, дурна! Та який же я буду комуніст, якщо піду під вінець до попа!
— Так навіщо ж ти клявся?!
— Бо ти б не поїхала... І перестань плакати: не залатаєш.
Ображена довга мовчанка. Нічна зосереджена тиша. Тільки пофоркує кінь, щипаючи молоду соковиту траву, побрязкує порожніми стременами.
— Федю...
— Ну що?
Голос у нього лінивий, аж сонний.
— А Бог?
— Бога немає, — дивлячись просто в небо, відповідає Федько.
— А люди?.. Люди що скажуть?!
— А людей нехай чорти поберуть!
— Що ти таке кажеш, Федю!
— Замовчи!
Знову обійняв так, що аж кісточки захрумтіли, запечатав вуста вогняним поцілунком...
Розслаблена, зламана, лежала Олеся біля Федька, що заснув, поклавши їй на плече голову. Дивилася вгору, і небо світило до неї Федьковими очима, нависало над нею його смоляною чуприною. І поступово образу та біль заступила велика ніжність, і не було вже для неї ріднішої в усьому світі людини, як оцей ще не так давно чужий, незнайомий їй чоловік.
Вона лежала, боячись поворухнутися, щоб не потривожити його сон, а довкола починалося нове діяння природи: десь із паморочливих висот нічним птахом опустився вітер, війнув прохолодою — відразу ж усе ожило, зарухалось, заструмувало. А вітер уже дув і дув: постійно, рівно, невтомно, і здавалося Олесі, що хтось великий і темний, схопивши землю в руки, спивав з неї нічну каламуть спраглими дужими ковтками.
Федько раптом здригнувся, потягнувся, вигинаючись тілом, замерехтів на Олесю сонними очима:
— Ти чого?
— Нічого.
— Не замерзла?
— Ні.
— А чого не спала?
— Тебе стерегла.
— Щоб не вкрали?
— Щоб не застудився.
Аж тепер помітив Федько на собі теплу хустку, і ніжність ворухнулася в ньому.
— Чудні ви, баби, — мовив Федько, обіймаючи Олесю.
Олеся пригорнулася, припала до нього, жагуче й спрагло, стала пестити його непокірне волосся, цілувати його невелику сильну руку. А він, трохи здивований оцим нежданим вибухом почуття, ще міцніше пригорнув її до себе і вже не грубо, а скоріше ласкаво повторив:
— Чудні ви, баби!
— Ти не покинеш мене? — допитувалася згодом Олеся.
— Та де ж тебе подінеш?..
— Гляди... А то і Бог, і люди тебе прокленуть!
Федько нічого не відповів. Потягнувся ще раз, швидко скочив, пішов ловити жеребця. А Олеся дивилася йому вслід і думала, що доведеться їй скуштувати всього з оцим неспокійним, як вогонь, чоловіченьком.
Частина друга
Відколи Олеся втекла із Федьком, мало що змінилося на хуторі Іваськах. Все йшло, як із діда-прадіда заведено, і всі революції та світові катаклізми, що глухим відгомоном докочувались аж сюди, не в змозі були вирвати цупке те коріння, що його глибоко в землю пустив рід Івасют.
Ще не так давно Оксен був нижче трави, тихше води. Із страхом уставав, із страхом і лягав. Все чекав, що от-от прийде із своїми комнезаможами Ганжа та й витурить на всі чотири із власного двору. Клав на стіл напоказ, для чужого завидючого ока, таку хлібину, що її страшно було й до рук узяти: остюк на остюкові, одвійок на одвійкові. Пильнував, аби на столі не було й крихти від іншого, світлішого хліба, що його потай споживали Івасюти: ану ж хтось заскочить.
Для того й тримали пса на припоні. Не пес — ведмідь. Вищирить ікла — так смертю й повіє! Гаркне осатанілим басищем — так душа і затерпне! Нащо вже свої — і то остерігалися ставати до звірюки спиною. А Таня... що вже про Таню й казати! І досі не може забути, як розправився новий сторож із гончаком одного мисливця, що забрів напитись води: доки гість дякував господарям за смачну водицю, Івасютин рудий чорт по-своєму пригостив гончака — налетів, підім’яв, рвонув за горло — і боком, боком пішов нещасний гончак, поливаючи гарячою собачою кров’ю втоптаний сніг, а потім захитався і впав, гасячи в скляніючих очах жорстоке зимове сонце.