Що ж, Івасютам такого сторожа й треба. Бо, слава Богу, знову є що стерегти. Тепер настав лад. Ніхто вже не лізе та не зазира до комори — скільки там засипано та припасено. Відсіявся, віджався, одмолотився, заплатив продподаток, а до решти — зась! Я тут хазяїн, що хочу — продам, де захочу — куплю, скільки хочу — придбаю, бо сама ж власть, порозумнішавши на голодних харчах, велить збагачуватись. І не сунься до мене, товаришу Ганжа, із своїми голодранцями, бо тепер і на тебе знайдеться управа. Хочеш жити у мирі — дай мені волю робити те, що я сам забажаю. Бо почитай, що у газетах ниньки пишеться: хазяїн — основна хвигура на селі, хазяїн, а не якийсь там голоштанник, шо зроду-віку своєї земельки не мав, не знає, чим вона й пахне, і з голодного розуму пнеться у пани та начальники!
Бо хто ниньки при владі? Останнє ледащо, що дивиться на роботу, як чорт на ікону.
І Оксен, що зовсім уже був підупав у двадцять третьому духом, що кидався у відчаї до Бога: «Порятуй, захисти, укажи!..», — що не знав уже, з якого боку й підступитися до Ганжі, аби хоч трохи вмилостивити, умастити його, потроху-потроху повнився колишньою самовпевненістю і вже відважувався надягати до церкви синю добротну чумарку, а не стару, ношену-переношену дранку, що в ній порався по хазяйству.
Особливо повеселішав Оксен, як одного разу з’їздив у Яреськи — до всеукраїнського старости, що проїжджав через Полтавщину.
Всеукраїнський староста не осліпив їх, як того сподівалися, царською величчю, не приголомшив губернаторською пиховитістю. Був у простенькому робітничому піджачку, у вишитій червоними та чорними хрещиками полотняній сорочці, — ну звичайнісінький тобі дядько! — зустрівся б з отаким десь на вулиці — й не оглянувся б. Запросивши їх до вагона, вгощав чаєм, і вони, обережно тримаючи тонкі склянки поміж заскорузлими пальцями, витираючи шапками розпарені лоби, все приглядалися та примірялися, вижидаючи слушної хвилини, аби запитати про оте основне, заради чого, покидавши гарячу роботу вдома, з’їхалися за багато верстов до цього вагона.
Посміюючись на оті селянські хитрощі, Петровський (не один уже раз приймав отаку делегацію!) з грубуватою одвертістю сказав:
— От що, дядьки! Їдьте собі спокійно додому та працюйте. І ніхто вас не буде чіпати. Нам хоч і чорт з рогами, лиш би хліб давав.
Іменинником повертався додому Оксен. Доїхав до свого лану — не витримав: зліз, пройшовся по озимині, що густою щіткою визеленила його рівні, як стіл, десятини, присів, провів долонею по молодих пружних стеблах (ляж — не прогнеться!), жадібно вдихнув із дитинства знайомі й милі
гіркуваті пахощі прогрітої сонцем землі. А над ним, аж подзвонюючи від кришталевої прозорості, розгорталася весняна благодать. Земляною зеленню і небесною блакиттю. Цнотливою білизною хмаринок і по-хлоп’ячому несміливою зальотністю вітру. Маревним тремтінням попри самого обрію й золотистим теплом. І такою чарівною, такою бадьорою свіжістю, що аж серце замре, аж в грудях залоскоче від легкої раптової радості!
Що, здавалося б, іще треба Оксенові! Ось твоя земля, твоя праця, он твоя оселя, твій затишок, твоя дружина й сини — твоя повна чаша, з якої скільки не пий, ніколи не вип’єш до дна. Живи — і будь задоволений, роби — і тобі вистачить до самої смерті. І тобі, і дітям твоїм, і онукам, і правнукам. Не бажай собі зайвого, не сушися захланністю, не гризись ненаситністю — живи, як заповів тобі Бог. Бо не візьмеш нічого з собою в могилу. В отой тісний світ, де труна — оселя твоя, в якій ні повернутись, ні встати.
Ти чуєш, Оксене?
Не чує. Не бачить...
Інше вбачається йому за отією весняною красою, і вже накидає оком на поле сусіда, що крає Оксенове серце своєю запущеністю: бач, половина в толоці, три роки гуляє земелька, посіять пшеничку — рукою колосків не дістав би! Вже міряє схвильованими кроками поле з іншого боку (ще недавно своє, а тепер отого гольтіпаки, що й коня нещодавно продав, і гроші процвиндрив!): земля аж кричить за плугом та бороною! Чи не взять із половини в оренду? «Як Бог поможе, то так воно й буде!» — зовсім уже веселішає Оксен та й, знявши шапку, осіняє себе урочистим широким хрестом, повернувшись прямо на схід, де Божий престол, де врата раю...