Що ж, мертвому — мертве, а живому — живе.
І, відстоявши службу божу, іде Оксен у сільраду добиватися, щоб йому поновили право голосу. Бо який він ниньки куркуль? Має стільки ж землі на їдока, як і всі, — ні більше ні менше. Сам оре і сіє, збирає і молотить, не бачить ні дня ані ночі, і якщо в нього комора й повніша, ніж в інших, то причиною тому ось ці мозолі на долонях. Та заощадливість, та віра у Бога. Бо зроду-віку вони, Івасюти, отак і стягалися на багатство: крихта до крихти, тріска до тріски — не доїж, не допий, а поклади щось до скрині. Все наживалося чесною працею, власним горбом, а не чужими руками.
— Не чужими руками? — перепитує Ганжа та й переводить погляд на свої укорочені долоні. Лежать вони перед ним на столі непорушні, важкі, і Ганжа розглядає їх з якимось болісним задумом. І всі присутні мимоволі дивляться на них, і Оксен теж не може одірвать од них погляд — Чесною працею? — допитується Ганжа. Зводить нарешті голову, дивиться прямо на Оксена: неприязною свинцевою сиззю наливаються тепер очі його. — Що ж, може, й так... Може, й справді твій рід жив тіки з чесної праці... Нікого не визискував, не грабував... А ми, нечестивці, безпричинно кривдили тебе оці всі роки. І тебе, і все твоє святе та боже сімейство... Жаль, що я невіруючий, а то змалював би з тебе, Оксене, ікону та щодня і молився б на неї...
За спиною в Оксена, що стоїть перед столом голови, лунає уїдливий смішок.
— Бог вам суддя, Василю! — відповідає ображено Оксен. — А я, як перед Христом, присягаю: ніколи громаді зла не заподіяв!
— Е, не грішіть, Оксене, не грішіть! — встряє до розмови Іван Приходько. Сидів до цього аж в кутку, навпочіпки, спершись спиною на вичовгану до рудої глини стіну, смалив цигарку з «дайтеякщовамнежалко» тютюну і аж посмикувався від бажання й собі хлюпнути гарячого до суперечки.
— І ви, Йване, туди ж! — докірливо похитав головою Оксен. — Нема, видно, у вас Бога в серці...
— А у вас був? — спаленів відразу Іван та й вискочив задерикуватим півником на середину кімнати. Став перед Оксеном, наставив супроти нього великого прокуреного пальця з чорним надломленим нігтем. — Ось подивіться, людоньки, на нього, який він святий та Божий! А лісок пам’ятаєте?!
— Який лісок?
— Отой самий... Отой, що ми в чотирнадцятім громадою у пана було торгували... Хто нам тоді дорогу перебіг? Може, забули, Оксене?
Оксена відразу ж кидає в жар. Відчуває насторожену, ворожу до себе увагу дядьків і з запізнілим каяттям картає себе за те, що затіяв розмову на людях. Та звідки ж він знав, що цей клятий Іван згадає про отой лісок!
— Це щось для мене нове, — підсипає жару Ганжа. — Розкажіть-но, Іване.
— Та що тут і розказувати! Торгували ми ото всією громадою в пана лісок... вже були зовсім сторгувалися... а Івасюта й перебіг нам дорогу... Пішов потай до пана та й підкинув зайву сотню... Пан йому й уступив отой ліс. А громаді — дулю із маком!
— Ще й просив пана, щоб нікому про це не казав. А пан другого дня нам усе й виказав: «Торгуйте тепер, люди, в Івасюти, бо я йому вже продав...»
Оксен уже не повертається на той другий голос. «Господи, коли то було, а вони й досі очі виймають!.. Порятуй мене, Боже, од людської заздрості!» Але зводиться з-за столу Ганжа — і тут уже не допоможе жодна молитва!
— Що, дядьки, може, й справді забудемо Івасютам всі кривди та й приймемо до нашого гурту? Наймитів він не мав...
— Як то не мав? — аж підскакує Приходько. — А Христину забули?
— Яку Христину? — удає, що він нічого не знає, Ганжа — Яку Христину, Оксене?
— Бійтесь Бога, Іване! — допечений до живого, повертається до Приходька Оксен: голос його аж тремтить від образи. — Хай вам Бог простить, якщо ви вже мені й Христиною очі виймаєте!
— А хто ж тоді у вас наймитував, як не Христина?
— Та то ж моя родичка! — мало не плаче Оксен. — Жінка ж у мене народила дитину... треба ж було якусь поміч узяти!
— А ми своїм дуже поміч беремо? — наскакує на Івасюту Приходько. — Он моя... Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле... То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?
— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним...
— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся...