Дівча не розчарувало Оксена: спершу соромилось, але голод — не тітка, і воно шпарко заходилося біля миски.
Поїли борщ, Таня поставила у великій мисці паруюче м’ясо. М’ясо вийняте з борщу, порізане на невеликі шматочки, посипане сіллю. Христина жадібно потягла в себе повітря, першою простягла худеньку руку до миски. Іван, що сидів поруч, відразу ж вліпив їй у лоб дзвінкого шалабана — аж голова хитнулась в дівчини:
— Куди перва лізеш? Бач, яка до мняса!
Христина, випустивши шматочок м’яса, відсмикнула руку, як від гарячого, зіщулилась, ввібрала голову в плечі, завмерла.
— Іване! — суворо окликнув Оксен.
— А я хіба що?
Оксен тільки пожував губами, не знаючи, що далі казати. Іван правильно провчив: попусти — завжди першою лізтиме, не чекаючи старших. Але не хотілося сваритися і з Танею: був сьогодні Оксен в особливо хорошому настрої. Тому все ж докірливо кинув старшому синові:
— Не міг просто сказати? — І до Тані: — Давай, Таню, довечерювати, бо без тебе і мнясо не мнясо.
— Я вже наїлася, спасибі.
— Ну, наїлась, то й добре. А ми з Христинкою намерзлися, то й їмо за чотирьох. Бери, дитино, їж та вчись, як за столом поводитися. Попала у нашу сім’ю — по-нашому будеш і жити. Шануйся, слухайся старших, бійся Бога, і ніхто тебе, дитино, не скривдить...
Повечеряли; чоловіки вийшли в іншу кімнату, Таня лишилася наодинці з Христиною.
Христина стояла біля мисника — тулилася в темному закутку. Злякано стріпнулася, побачивши Таню, повернулась до неї гостреньким обличчям. Світле волосся її було заплетене в тонку косичку, перев’язане білою стрічкою.
— Мама заплітала? — ласкаво доторкнулася Таня до тієї косички.
— Сама...
— Чому ж не мама?
— Мати померли...
Таня помовчала, запитала:
— А де твій тато?
— І тато померли...
— Хто ж у тебе лишився?
— Дядина.
— Дядина... — повторила задумано Таня. Пригадалася журлива пісня, що її співав сліпий лірник.
Розповідалось у тій пісні про рано осиротілих дітей, які кличуть не докличуться, просять не допросяться повернути їм неньку:
Ой, прийшли маляри
Із чужого крою
Малювати неньку
На білій стіні.
Змалювали очі,
Змалювали брови,
Та не змалювали
Тихої розмови...
І Таня провела долонею по Христининій голові, тихо зітхнула:
— Що ж поробиш, Христино... На те Божа воля...
Потім вони мили посуд. Оксен як у воду дивився: дівча було беручке — миски так і миготіли в тоненьких руках, вода так і кипіла під ганчіркою. Доки Таня ставила посуд до мисника, Христина встигла і стола змити, і підмести кімнату.
— Ляжеш на лаві, — сказала Таня, коли впорались. — Лава широка, не звалишся.
Послала Оксенового кожуха, склавши удвоє, пішла до світлиці.
Оксен стояв у самій білизні на колінах перед образами, творив молитву. Зігнувся в земному уклоні, торкаючись лобом долівки, засвітив на дружину продраною в підштаниках діркою... Оглянувся, лагідно сказав:
— Годі тобі вже, Танюшо, поратись. Помолися та й лягай спати.
Вона мовчки пройшла до постелі, взяла білу подушку.
— А то кому? — відірвався од молитви Оксен.
— Христині.
Оксен тільки крекнув, однак нічого не мовив. Таня постояла-постояла, з викликом дивлячись на чоловіка, що знову задер обличчя до Богів, ворушив беззвучно вустами, і зненацька запитала тоненьким, як, бувало, в дитинстві, коли її ображали, голосом:
— Тобі жалко, еге?
Та Оксен, мабуть, зрозумів, що з дружиною коїться, бо нічого не відповів, а лише покивав легенько розчепіреними пальцями: не заважай, мовляв, хіба не бачиш, що мені зараз не до земних справ!
Таня, вклавши Христину, повернулася до світлиці.
Оксен ще не спав, хоч уже й забрався під ковдру. Наспіх прошепотівши молитву, Таня лягла скраю, намагаючись не торкнутися чоловікового тіла: це в неї вже стало звичкою.
Лежала на спині, втомлена цілоденною роботою, якій не було початку і не буде кінця, яка тягнеться з дня у день, через місяці й роки сірою одноманітною стрічкою... І чим дужче перебиратиме Таня стрічку змученими руками, не жаліючи сил, тим ближче підповзатиме до неї сумна та оселя, в якій вона нарешті знайде спокій.
Таня лежала й дивилася втомленими, глибоко запалими, обкиданими нездоровими синцями очима в низьку білу стелю, а її великий живіт підіймав угору ковдру, і там вимогливо билося, готуючись до появи на світ, її перше дитя. Воно не хотіло ні з чим рахуватися, вперто стукаючи в стіни материнського лона, — поривалося до злих і добрих людей, злих і добрих діянь, яких йому ні обійти, ані минути на короткім чи довгім життєвім шляху.