Таня прислухалася до отого вимогливого тугого клубочка, який зародився у ній від нелюбого, насильно даного їй чоловіка, і не було зараз в ній світлої, трепетної радості перед майбутнім материнством, що проймає кожну жінку, помагає їй переносити жахні муки пологів. Був тільки страх перед тим невідомим, що невмолимо насувалося, наближалося з кожним днем, з кожною годиною. І темне, важке, тоскне передчуття неминучої смерті...
Якось Таня попросила Оксена:
— Як я буду родити, привези мою маму. Я хочу померти у неї на руках.
Оксен тоді дуже розгнівався, казав, що це великий гріх — такі розмови, страхав Богом, але Таня не могла себе перебороти і все молила, щоб він поїхав за мамою, коли вона родитиме.
Вдруге вона розбудила його серед ночі.
— Дивись, як я помру, не обижай моєї дитини. Я і з того світу очей із неї не зводитиму.
Всерйоз занепокоєний, Оксен збирався був уже везти дружину до церкви та замовляти молебень, щоб очистити її голову від гріховних помислів, але Таня більше не заводила про це з ним розмови...
Оксен все іше йорзав поруч. Видно, щось йому муляло, щось не давало заснути і врешті-решт змусило заговорити.
— Таню, ти не спиш?
Тепер він ліг обличчям до неї, дихає в самісіньке вухо.
— Не сплю, — холодно кидає Таня. Повернувши до Оксена голову, дивиться на нього. Дивиться так, наче вперше побачила поруч із собою оцього чужого, не знайомого їй чоловіка.
Могильним смутком віє від тьмяного лампадного світла, від невиразних облич богів і святих, від німих темних закутків і чорних вікон, від білого, що нагадує саван, рядна, поверх якого лежать Танині руки. Наче там, за отими закам’янілими вікнами, в усьому світі не лишилося нічого живого — все вимерло, все перетліло і розсипалось у прах. Та й вони вже давно не живі посправжньому: лежать, ведуть не потрібну нікому розмову.
— Тобі нічого не болить?
— Нічого.
— А чого ж ти така?
— Така, як завжди.
Оці байдужі, холодні Танині відповіді в спромозі хоч кого заморозити, вивести з себе. Оксен би вже досі замовк, повернувся б до дружини спиною, коли б не оте щось, що муляє йому, не дає спокою. І Таня прямо запитує:
— Кажи, що тобі треба. Бо я дуже хочу спати.
Оксен почав здалеку: от які тепер діти, як важко їх виховувати, тримати в покорі перед старшими, у страсі Божому, як легко їх зіпсувати, потураючи їм.
— Що я твоїм дітям! — перебиває Таня. — Що я для них!
— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину. — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості, його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків...
— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.
— Яку подушку?
— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!
— Хай тебе Бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.
Але Таня не дає йому цього разу заховатися за Бога:
— То забрати подушку? Забрати?..
Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.
— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..
Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, Боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:
— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед
тобою!
— Бог простить, — відповіла Таня завчено.
Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія. Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?
Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на Різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Іван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.
— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу. — Щось він учора слину пускав. Не доведи Господи, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай...