— То Альошка, — перебив Іван.
— А ти для чого? Слава Богу, вже й мене перегнав, женити он скоро...
— Іще що?
Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався. Тим більше, що Таня шепнула на вухо:
— Скажи, хай не кривдять Христини.
— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині. — Воно ж іще не обвиклось як слід, то ти рукам волі не давай. Чуєш, Іване?
— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.
— Ну, лишайтесь здорові.
— Їдьте з Богом.
І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:
— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!
Альошка зарився носом у сніг.
— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве негодована.
Зайшовши до хати, визвірився на Христину:
— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!
Увечері Іван став збиратися на вулицю. Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.
Зимовий вечір зустрів Івана очищеним небом: хмари де й подівалися. Було морозно, зоряно, тихо. Іван вийшов погано наїждженою, засніженою дорогою на пагорб, і перед ним, вигрібаючись з-під глибоких снігів, заблимали далекі вогники.
Вже перед селом до Івана прилучилися ще три хутірські парубки, і вони, збившись у мовчазний гурт, сторожко рушили вулицею. Відколи з’явилися хутори, поміж хутірськими та сільськими парубками непрохідною стіною залягла ворожнеча. Не раз і не два сходилися в кулачнім бою, заливаючи кривавою юшкою потоптаний сніг чи збиту пилюку, а не помагали кулаки — видирали із тинів кілки. І бувало так: вийде після отакого побоїща хазяїн уранці та й закляне:
— А кат би тебе побрав з оцими парубками! Щоб же їм і руки покорчило, як вони мені увесь тин розламали!
Хутірські йшли на вулицю чи на досвітки в село, а сільські — на хутори, як солдати у ворожий край: тільки гуртом, щоб дати одкоша. А спіймають одного — намусолять так, що чухатиме, неборака, ребра до нових віників. Або скрутять руки за спиною, наб’ють повні штани жалючої, як окріп, кропиви та й відпустять додому: біжи, парубче, і не оглядайся! І мчить нещасний галопом, і вже йому ні до вулиці, ні до вечорниць, ані до отих чорнооких красунь, що запаморочили голову та й завели на слизьке...
— Куди підемо? — запитав Іван, коли пройшли добрий шмат вулиці.
— До Хвеськи. Вона учора свіжого самогону наварила.
— А гроші в кого є?
— А ми в набір.
Непитущий Іван, повагавшись, згодився: не хотілося відставати од гурту. Завернули в найближчий завулок і потягли до самогонниці, яка ухитрялася гнати святу водицю так, що не попалась ні разу. В неї ж, до речі, була й «нейтральна територія»: хто б не прибився, пили тихо та мирно, а зводили старі порахунки вже на вулиці. А тим, хто затівав бійку у хаті, Хвеська швидко вставляла розум: стукала важкою качалкою по голові — і баламутові вже було не до порахунків.
Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушне чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.
— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків — Василь.
— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.
Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.
— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.
— Аж на тому кутку.
— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!
Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:
— Ану, піддайте.
Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.
— Ти куди?
— Укинемо в саж... Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.