— А мені саме й треба погомоніти з батюшкою, — та й просунув у прочинені двері свою круглу, як кавун, голову: — Можна?
Оглянувши будинок, моряк запитав стривоженого батюшку:
— Як ви дивитесь на те, щоб розмістити отут школу?
— Куди ж нам із матушкою накажете подітись? — запитав отець Віталій, приголомшений новиною.
Але й на це була уже відповідь у моряка:
— А ми вас у старе приміщення школи переселимо. Так що збирайтеся, батюшко.
— Що ж, якщо така ваша воля... — голос отця Віталія тремтів від образи. — Якщо цього хоче громада, якій я щиро служу...
— Хоче, батюшко, хоче! — зовсім уже весело ствердив невразливий моряк. — Завтра на загальних зборах і вирішимо... До побачення, батюшко!
Козирнув єдиною рукою, блиснув міцними, що ними тільки залізо гризти, зубами, пішов перевальцем із двору.
І хоч отець Віталій плекав надію на те, що громада не попустить поглумитися над ним (говорив про це й заплаканій Зіні, втішаючи та заспокоюючи), все ж в ту ніч не міг хоча б на хвилинку склепити повіки.
Був до краю знервований, а ще більше — перевтомлений. Відчував себе так, наче міцний протягом багатьох віків острів, що, мов дитячі забави, стрічав усі шторми та бурі, розбивав їх своїми кам’яними грудьми, раптом став хисткою купиною, на якій треба весь час балансувати, щоб утриматися на ногах, не звалитись у трясовину. Від отого невпинного балансування, відчуття купини під ногами приходила втома. Якась дивовижна млявість обволікала ясний до цього мозок, загострений в полемічних битвах з інакомислячими, загартований у вірі. У сліпій, всепокоряючій, без запитань і пошуків вірі у святість усього, що написано в Біблії, проголошено в церковних канонах. Вірю тому, що вірю, — ця єдина формула завжди була порятунком від єресі, від небезпечних сумнівів, отією міцною стіною, яка не давала розлитися хаосові, гасила небезпечні думки.
З року в рік, з дня в день йшов до церкви, окрилений непохитною вірою. Йшов, як на свято, ніс натхненні слова. До пастви, яка покірна у Бозі, яка падає на коліна у церкві, схиляється перед ним на вулиці, припадає до його руки спраглими та Божою милостинею вустами. Іде покірно і віддано та ним, душпастиром. Божим слугою, що зустрічає кожного при появі на цьому грішному світі і, давши ім’я, веде потім через все життя, оберігаючи від гріховних діянь, нечистих помислів, небогоугодних вчинків. Веде аж до могили, з рук в руки передаючи душу новопредставленого раба Божого ангелам-хранителям.
«Нате, тримайте, несіть у чистилище і рай, я свій пастирський обов’язок виконав. Я оберігав її, як зіницю ока, від соблазнів диявола, утішав її в горі, підтримував серед незгод і тепер повертаю Господу Богу його покірну овечку, яку він свого часу дав мені випасати на скудній травиці темного життя».
Але навіть туди, в потойбічне життя, простиралася влада духовних отців. Бо хіба не поминали у церквах померлих, не возносили молитви, благаючи Всевишнього навернути око і серце своє до душі, яка прагнула раю?
Яка ж світська влада могла порівнятися з оцією духовною владою? Який цар, який імператор чи кесар міг би похвалитися тим, шо в його руках не тільки скороминуще, земне, а й вічне після смерті життя? Не було такої влади! Не було такого царя!
Тепер це все похитнулося. І не згуртовану отару віруючих овечок бачить нині отець Віталій перед собою, а непокірну череду, що розбрелася, одбилась од рук, вже не прислухається до його голосу. І не високі, навіки змуровані стіни, що відгороджують віру од підступних повівів, а руїни цих стін.
Звідси й утома, звідси й знервованість, звідси й хворобливий неспокій. Звідси — розгубленість.
Боявся навіть самому собі зізнатися, що іноді починає втрачати віру в непохитність святої церкви. І не тому, що комуністи силоміць закривають храми, скидають дзвони й хрести. Знав: всяка дія виклика протидію, а всяке насильство — опір. Інше непокоїло отця Віталія — молодь. Оте майбутнє, те «завтра», втративши яке, втрачаєш усе. А вона все більше одходила від церкви, все частіше наверталася бунтівничим серцем своїм до сільбудів, хат-читалень, кіно і вистав, до нового, що несла із собою оця влада на села. Не втішало навіть те, що атеїзм поки що розквітав у містах. Коли не боротися проти нього, якщо не чинити йому опір, він перекинеться і на села. І тоді хисткий отой острівець остаточно зникне під хвилями. А як боротися, що протиставити, отець Віталій поки що не знав. Розумів тільки, по-старому вже діяти не можна: закостенілість, неповороткість, консерватизм значної частини попівства рано чи пізно приведе віру на грань катастрофи. І гарячково шукав порятунку...