Сидів благопристойно та благочинно, розчулено поглядав на велику пляшку з наливкою і поки що порожні чарки. Він перший же й не витримав:
— Що ж, вип’ємо за здоровлячко нашого дорогого іменинника, щоб йому жити іще сто і один рік!
— А чому, Іване Петровичу, сто, та ще й один? — розсміявся отець Віталій, наливаючи чарки.
— Щоб подопивати усе, що не доп’єте, — серйозно пояснив староста, підносячи шкалик до заздалегідь розтуленого рота. Хукнув, цмокнув, крякнув — не встигла Таня і блимнути, а староста вже ставить порожню посудину на тарілку і заправляє довжелезного вуса собі до рота: добряча наливка, тільки хто ж її отакими наперстками п’є!
Праворуч від Тані сидів отець Діодорій — літній уже чоловік із пронизливими очима, тонкими, недовірливо підібраними губами під довгим качиним носом. Крізь ріденьку борідку просвічувалася суха довга шия, таке ж ріденьке волосся на голові лежало рівно й плескато. Таня вперше бачила отця Діодорія, хоч не раз чула про нього як про великого ревнителя православної віри, непоступливого прихильника «єдиної і неділимої». Матушка ж, що сиділа з ним поруч, була якась безлика, позбавлена виразних рис, — щось принижене, розгублене, несміливе проривалося в її обережних рухах, в боязких поглядах, що вона час від часу кидала на чоловіка.
Після того як закусили, а староста вгамував трохи спою цікавість, — скільки отих шкаликів набереться на пляшку, як переміряти! — як випили ще й за дружину отця Віталія та за світлу пам’ять його померлих батьків, завели мову про переселення.
— Не розумію вас, ніяк не розумію! — мовив осудливо отець Діодорій.
— Що тут незрозумілого? — досадливе запитав отець Віталій. Розмова ця, мабуть, була йому неприємною, він нервово теребив краєчок скатертини, ганяв по схудлих щоках червоні плями. — Що ж тут незрозумілого? Владі потрібне було приміщення, от мене й переселили.
— Саме це й незрозуміло, — з притиском мовив отець Діодорій і повів перед собою широким рукавом, запрошуючи присутніх у свідки. — Ваша поведінка незрозуміла. Одразу ж капітулювати, не боротись, добровільно погодитись...
— А що б ви на моєму місці зробили?
— О, я так не піддався б! Мене голими руками не взяли б!
— А коли б таки виселили?
— Спалив би!.. За димом пустив би, а не віддав би слугам диявола церковного будинку!
— Ну, пробачте мені, це не метод, — розвів руками отець Віталій. — Не забувайте, що громадянська війна давно вже минулася. І нам треба шукати інших шляхів до самозахисту. Інших... — додав він задумливо.
— Які ж це шляхи, якщо не секрет? — уїдливо запитав отець Діодорій, але його опонент пропустив увесь заряд сарказму мимо вушей.
— В тім-то біда, що я не знаю і сам, — сумно зізнався він.
За суперечками минув вечір. Всі були якісь роздратовані, особливо отець Діодорій, що так і присікувався до кожного, намагався впіймати на слові, загнати в кут.
Все не подобалося йому, все заслуговувало якщо не анафеми, то суворого осуду. І розподіл поміщицької землі поміж селянами, а особливо церковної, й комуни — ці осередки зарази, диявольські кубла, шо їх давно б уже треба було спопелити, й сільбуди, й запровадження української мови по школах та установах.
— Підкопуються під нашу єдину й неділиму матушку отими національними лопатами, риють їй могилу. Не бачать, осліплі, що тільки в неподільності, в царюванні над малими племенами — сила і велич Росії!..
А трохи підпивши, почав жалкувати за тим, що не знайшлося твердої руки, яка б суворо й рішуче знищила більшовицьку крамолу:
— Мало було крові! Мало було шибениць!
Тані аж моторошно стало. Незручно почували, мабуть, себе й інші: ховали одне від одного очі.
Врешті, коли отець Діодорій, сплинувши погрозами та прокльонами, трохи вгомонився, іменинник, щоб якось розвеселити гостей, сказав м’яко:
— Послухайте, яка новітня притча сталася зі мною...
Всі з полегшенням повернулись до отця Віталія, наперед вдячні йому за те, що він міняє тему розмови. Тільки отець Діодорій сидів настовбурчено у кутку, як великий розгніваний птах.
— Всі ви знаєте, — почав отець Віталій, погладжуючи свою шовковисту борідку та наперед посміхаючись із того, що мав розказати, — знаєте, що й досі не згасла боротьба між православною та автокефальною церквами. Автокефалісти вперто ведуть свою лінію на розкол, вимагаючи, щоб служба правилася тільки українською мовою, посилаючись навіть на нову національну політику нової влади, — тут отець Віталій на хвилину замовк, а потім знову продовжував, — ця боротьба зайшла так далеко, що перенеслася й на сім’ї, ділячи батьків та дітей, чоловіків та жінок... Нещодавно у нашому селі упокоївся автокефаліст Данько Бородай, і, звичайно ж, його дружки-самостійники збиралися ховати покійника із своїм попом-вихрестом. Воно так і сталося б, коли б не Данькова жінка Василина, дуже богомільна особа, одна з кращих моїх парафіянок: пішла до сільради, і звідти дали наказ ховати покійника так, як того хоче дружина.