Похорони були дуже пишними: таких давно не бувало у нашому селі. Аж три священнослужителі, в тому числі і я — аз недостойний, проводжали в останню путь небіжчика. А потім, як і водиться, пішли поминати. Стояла гожа днина, вся природа радувалася наверненню до святого лона нашої віри ще одної заблуканої душі, радувалася разом із нами. І за столом було чинно та благопристойно, як і належалось. Тільки господиня наша, удова новопреставленого, оця тверда у святій вірі Василина, з горя потроху-потроху та й захмеліла, а захмелівши, стала вихвалятись, як вона перемогла автокефалістів у боротьбі за душу покійника. «Вони думали, що як заманили мого чоловіка у свою віру, то й мене можна буде ухоркати. Бач, свого попа напустили! А дзуськи!.. Я їм теперечки аж із трьох своїх попів дулю зсукала!..» — під загальний сміх закінчив отець Віталій.
Староста і собі попхався смішити присутніх:
— Батюшки, ось послухайте, що я розкажу. Отець Віталій, та ну ж бо, послухайте!..
Добився, що всі замовкли, повернулися чекально до нього. Сидів, морщив спітнілого лоба, розчепірював пальці так, мов ось-ось мав щось ухопити.
— Ви щось хотіли сказати? — прийшов йому на допомогу господар.
— Хотів, їй-Богу ж, батюшко, хотів!.. От тільки, звиняйте, забув...
І повів здивованим поглядом на гостей, що аж попадали з реготу. Навіть отець Діодорій не витримав — хмикнув у бороду.
Розходились пізно. Отець Діодорій прощався з таким лиховісним виглядом, немов бозна-яке нещастя мало звалитися на голову іменинника та його гостей.
— Плакати нам треба, плакати, а не радуватись! — каркав вороном уже із саней. — Всі загинемо, всі! Царство диявола уже не за горами!..
Підняв догори руку, немов накликаючи на всю землю прокляття, і Тані, що вийшла разом з усіма проводжати гостей, аж морозом сипонуло поза спиною!
Сп’янілий староста довго не хотів віддавати Оксенові помилково надітої шапки:
— Чоловіче добрий... Ондечки твоя... ш-шапка! — і тикав пальцем на свою, що сиротою стирчала на вішалці. — А це моя... ш-шапка...
Та й вивертав підкладкою наверх, наче там було щось таке, що мало розвіяти всі сумніви.
— І н-не просіть... бо я н-не хочу... ш-шапками мінятися...
Довелося Оксенові майже насильно видирати свою шапку із рук старости. Добре, шо хоч цілою лишилася: вивертав же так, що тріщало, аж Оксенове серце стискалося!
Іще день погостювали Таня з Оксеном, а на третій стали збиратись додому. Поїхали б тихо та мирно, попрощавшись ласкаво, як і годиться родичам, так смикнув же нечистий Оксена згадати недобрим словом Федька, а разом і Олесю!
— Приїхав, ославив, звів із розуму дівчину. Отак подякував за наш хліб-сіль!..
Отець Віталій, осудливо похитуючи головою, підтримав Оксена. Що ж іще можна було чекати від отого волоцюги, отого безбожника, що звів передчасно в могилу отця свого, зрікся віри Христової?..
Таня паленіла щоками. Не могла спокійно слухати, як ганьблять її брата. Був їй найближчий, рідніший навіть од Зіни, що скрушно опускає он очі, погоджуючись зі своїм чоловіком. Аякже, це ж каже не хто-небудь, а отець Віталій, священник Віталій, душпастир Віталій — найрозумніша, найсвятіша у світі людина!
Вона так само мовчала, коли її чоловік присилував Таню до шлюбу з немилим. Не посміла сказати і слова на захист сестри, віддала її в жертву своєму божкові, точнісінько так, як віддає зараз Федька.
І Таня, коли отець Віталій мовив, що не може бути щастя від нечестивого, неосвяченого Богом шлюбу, не витримала: звела, на дівера очі, дзвінко спитала:
— Чому не може? Чому?
Налякано ахкає Зіна, вражено застигає Оксен.
— Бо вони переступили заповідь Божу, — суворо пояснює отець Віталій. Він щиро здивований отим запереченням, що пролунало у запитанні зовиці. — Сказано-бо...
Тут уже Таня допускається неприпустимого вчинку. Перебиваючи отця Віталія, з викликом кидає йому прямо в обличчя: