Таня морозно зіщулює плечі, йде до хати, що нетерпляче чекає на неї, розтуливши темне провалля дверей...
Народила Таня дитину двадцять сьомого лютого — в ніч, коли майже по всій Україні пронеслися небувалі бурани. Можливо, що в цей час, в цю ж саме хвилину родили дітей і інші матері, так же мучились, як і Таня, так же стогнали й жували краєчок подушки, й на мокрому, потерзаному краєчку отому лишалися криваві сліди, тільки здавалося Тані, що мучиться зараз лише вона — одна на весь світ. І коли відпускали спазми, що рвали, викручували, роздирали все тіло, коли Таня могла дихати, а не кричати, то крізь затьмарений морок, що хилитався перед нею, проступали бліді примарні обличчя, якісь тремтливі непевні тіні облич так, наче вона вже була на тому світі і її обступили душі померлих.
А потім настала полегкість — дивовижна якась невагомість: Таня наче вперше набрала в груди чистого повітря, а не отієї пекучої суміші, яку тільки можна хапати широко розтуленим обкусаним ротом. Туман, що хилитався досі перед нею, раптово зник, втягнувся в невидиму темну воронку так, наче хата, сама змучившись до краю, сама накричавшись до охрипіння, щосили видихнула отой туман та й вдихнула свіжого повітря. І Таня знову побачила маму і ще якусь жінку, і в мами було тремтливе, розкисле од сліз обличчя, а жінка, схилившись до її ніг, заклопотано біля чогось возилася, по чомусь поляскувала долонею, аж доки новий, ще ніким і ніколи не чутий крик рознісся по хаті.
«Хто це?» — мало не запитала Таня. Та враз зрозуміла: то плаче її дитина. Ота, що товклася в ній з дня у день, з місяця в місяць і тепер відділилась од неї.
Таня повела туди очима (була така квола, що не могла поворухнути навіть головою!) і побачила на руках у жінки маленьку істоту з надутим пузцем, з напруженими ручками й ніжками, з великим, роздертим у невпинному крикові ротом. Та істота здалася їй настільки потворною, що Таня щосили заплющила очі й мало не зомліла від думки: вона породила жабеня, а не дитину.
І, може, оте перше видіння спричинило до того, що Таня не пройнялася зразу ж після пологів материнською радістю. А може, в тому була інша причина. Бо відколи завагітніла, мріяла мати дочку. Отаку невеличку, з рожевими щічками, з ясними блакитними очима й русявим волоссям, перев’язаним рожевою стрічкою.
Та вимріяна донька дуже нагадувала ляльку, що її подарувала колись хрещена мати Таниній старшій сестрі. Як вона приворожила Таню в першу ж хвилину своєї появи! Як Тані кортіло побавитися нею! А якщо не побавитися, то хоча б доторкнутись до отого неймовірного, ну прямо-таки казкового платтячка, що так і вилискувало проти сонця!
Ота лялька так і лишилася нездійсненною Таниною
мрією. Райською спокусою, причиною гріховних думок. Бо — страшно подумати! — вона іноді бажала сестрі своїй смерті, щоб оволодіти недоступною лялькою. Сестра, слава Богу, не вмерла, а Таня стала дорослою. Тільки десь у потаємнім куточку душі лишився шматочок дитинства, і Таня, сама того не підозріваючи, повернулася до нього, збираючись стати матір’ю.
Готувала рожеві стрічки і все придане по змозі рожевого кольору. Вичитувала жіночі імена, щоб вибрати з-поміж них найкраще. І не могла навіть припустити, думати навіть не хотіла, що народиться син! Може, тому, що боялась: син, коли виросте, буде схожий на Оксена...
І знову загойдалася, попливла у повітрі колиска, продовжуючи рід Івасют. Тихенько порипувала, беззубо скаржилася на свій довгий вік, пливла дерев’яним розгойданим човником з ночі у ніч, з дня у день, а над нею схилялася Таня, яку душила, гнітила, сковувала сумна оця хата з замерзлими, засніженими невеликими вікнами, низькою стелею, важким сволоком, що нависав над головою величезним, на всю хату, хрестом.
В шосту після пологів ніч, коли вже почала уставати, Таня майже не спала. Світ немов збожеволів: небачена буря гуляла в полтавських степах, замітаючи хутори, дороги і села.
Таня лежала й слухала, як дрижить уся хата під поривами вітру, як тонко і жалібно видзвонюють шибки, як стогне на всі свої чорні простуджені груди димар. Лежала й не могла позбавитися чіткого, майже зримого образу: оце зараз посеред степу, застукана бурею, бореться із смертю людина. Немає ж нічого страшнішого, аніж буря в степу. Бо ніде не буває так незатишно одинокій людині, як у полі під час хуртовини.