— Ти не так його держиш. Дай я.
Або:
— Йому так незручно. Дай краще я.
І, перехопивши на руки дитину, вся ніби зливалася з нею: Оксен, Іван, весь білий світ переставали для неї існувати.
Годинами могла бавитись із сином. Пеленати, купати, щохвилини доторкуватися до маленького беззахисного тільця, до мініатюрної істоти, в якої було все, як у справжнісінької людини, що не раз переповнювало Таню великим подивом, радісним зачаруванням перед незбагненним чудом природи.
Перед паскою відбулися хрестини. Хрещеною матір’ю була сестра Зіна.
— Як тобі хотілося б назвати його? — запитала Зіна сестру перед тим, як рушати до церкви.
Таня глянула на Зіну. Ім’я ледь не зірвалося з її вуст, але вона вчасно схаменулася, глянула на Оксена, який стояв поруч.
— То як? — знову запитала Зіна, помітивши вагання
сестри.
І Таня тихо сказала:
— Хай буде... Хай назовуть Андрійком...
І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.
— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він — А то вже і вода в купелі охолола!
Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?
Але чого не можна, того не можна. Хай буде Андрійком. Аби був щасливий! Аби був здоровий! І щоб завжди був із нею.
Бо ніколи ще не жили Івасюти так відчужено, як оці роки. Похмурою фортецею, відгородившись високим плетеним тином, густими рядами тополь та осокорів, Бровковими нещадними іклами, осторонь шляхів та доріг стояла посеред ланів їхня оселя. Десь там, за багато верст, вирувало життя: кипіло в суперечках, розплескувалося у святах — гомінке, неспокійне, невтомне, а тут воно ходило сірим волом, впряженим у плуга, і не було кінця-краю тій ниві, яку мало зорати. «Гей та гей! Цоб та цоб!» — вигинай мускулясту спину, напружуй натруджені ноги, дивись лишень у землю, в поруділу стерню, яка пливе та й пливе під тобою з ранку до вечора. А повернувшись із поля, випрягшись із плуга, стій у тісних яслах, поводячи натомленими боками, їж сіно і січку — запасайся силою на завтра.
Оксен не щадив себе в роботі, не жалів і синів. Поверталися пізнього вечора аж почорнілі від утоми, їли повільно й немов із примусу, а Альошка — той зовсім куняв над мискою. Тільки від батькового охриплого голосу здригався й кліпав круглими, як у заспаного півня, очима: нічого, здається, не чув і не бачив. Уставав із-за столу, човгав по долівці, ледь переставляючи ноги, поспішав швидше обійняти солодку подушку.
— Альошко!
Суворий батьків окрик завжди застукував його зненацька: Альошка зупинявся, спіткнувшись об невидимий моріжок, повертав налякане обличчя.
— Богові дякувати я за тебе буду?
Винувато кліпаючи очима, син підходив до образів, хрестився і кланявся.
— Отепер іди спати, — м’якшав Оксен. — Ти, Йване, теж лягай, щоб завтра пораньше устати.
— Півень розбудить, — хрестив сонного рота Іван та й зводився важко з-за столу.
Відпочивали в неділю: лягали спати по обіді. Але і в неділю розмова точилася переважно довкола того, що мали зробити наступного тижня.
— Лишилося ще кілька мішків ярової пшенички, — бідкався Оксен. — Золото — не пшеничка. Посій — сторицею віддасть!
— Де ж її сіяти? — озивався Іван. — І так усе засіяли, скоро й двір переоремо.
Та Оксен уже мав щось на думці. Відстоявши службу божу, відпустив своїх додому:
— Ви йдіть самі, а мені ще треба з одним чоловіком слівцем перекинутись.
Повернувся перед обідом веселий, аж помолоділий.
— Ну, хлопці, лаштуйте плуга: завтра, як дасть бог, поїдем орати!
— О, знову орати! — стогнав Альошка. А Іван коротко
питав:
— Куди?
— А на клин, що за погорілим дубом. Взяв у оренду в Свирида. Літ п’ять там плуг не ходив: земелька — хоть на хліб намазуй!
Тані лишалося тільки дивуватися ненаситній працьовитості чоловіка. Навіщо? Для чого? Хіба не досить отих десятин власного поля? Засиплять же зерном засіки — вистачить і собі, і худобі, та й на продаж. Та, бач, йому все мало, все не вистачає...
На світ Божий появився дідів гаман. Дістав його Оксен аж із дна скрині, запиленого, забутого, з позападалими боками, з потьмянілою, обкиданою іржавою плівкою дужкою. Дістав, обтрусив, вичистив — і знову став хижо роззявляти дзьобастого рота гаман, гладшати та важчати, приймаючи в ненаситну утробу срібні карбованці та полтиники молодої радянської влади. І то не біда, що на тих грошах замість царя зображені отакі, як Ганжа, із серпом, молотом і п’ятикутною зіркою. Гроші є гроші, що б на них не було, ким би вони не карбувалися, нерозбірливий Івасютин гаман зроду-віку жодними не гребував.