Щонеділі діставав Оксен із скрині гаман, висипав гроші на стіл, на чисту скатертину, викладав срібні монети в рівненькі стовпчики: полтиник до полтиника, карбованець до карбованця. Сріблястою плівочкою покривалися в такі хвилини його очі, а в Івана, що не спускав з батькових рук пильного погляду, обличчя ставало хижим і жадібним.
— Оце, як дасть Бог, влада ще більше одумається, — мріяв уголос Оксен, — та дозволить купувати земельку... А ми тут як тут... Ми й при грошах. — І до дружини, що заколисувала сина: — От бачиш, Таню, як ці грошики нам дістаються! Копієчка до копієчки, кривавими мозолями... Недоїж, недопий, а сюди вкинь, сюди додай... Не те, що оті, — кивок головою в бік села. — Пропивають, прогулюють, а тоді твоїм же добром тобі очі виймають... А хто вам заважа працювати? В поті чола їсти свій хліб? Так ні ж: самі ні за холодну воду, а тобі горло перегризти готові... Єдина надія, що Бог, — зводить Оксен побожні очі до образів, — захистить, не дасть покривдити рабів своїх вірних...
Таня — ні слова. Нахиляється над дитиною, вдає, що їй ніколи. Та й що їй казати?
Навіть боїться уявити, що отак само буде робити, коли виросте, і її син. Отак з дня у день, з раннього ранку до пізнього вечора ходитиме впряжений в нескінченну роботу лише заради того, щоб висипати потім на стіл та складати у купки холодні металеві кружальця. Та хай вона сказиться, оця вся робота, якщо вона приносить тільки неспокій! Якщо веде од людей, а не до людей! Бо хто приходить до них, хто їх відвідує? Хіба що старці.
Оксен їх не дуже любить, обзиває за очі дармоїдами. Та все ж не наважується проганяти із двору: в Євангелії ж написано, що Ісус Христос назвав їх братами своїми. «Не їм, а мені даєте оту милостиню». І Оксен, одриваючи од власного серця, подає окрайчик хліба, дві-три картоплини, жменьку пшенички у наставлену торбу («А торба ж! А торба!.. Де він і набравсь полотна на отаку торбу!..»). І старець, обдурений у своїх сподіваннях, часто-густо замість подяки спльовував сердито на землю та й тяг із багацького двору, відмахуючись ціпком од Бровка, що аж ланцюг рвав вслід за непрошеним гостем.
Тільки одному з них і вдавалося розжитися в Івасют.
Був високий та страшний, простоволосий, розкуйовджений, все обличчя заросло густою бородою, тільки ніс, лоб та трикутник щік попід очима червоніли пропеченою шкірою. Борода опускалася аж на розхристані груди, рот ховався під задимленими, прокуреними жовтими вусищами. Від нього завжди несло міцним самосадом і немитим тілом, очі суворо блимали з-під настрішених брів.
Підходив до двору, щосили гамселив у ворота міцнющим дубовим ціпком, гукав вимогливо:
— Хазяїн!
Якщо не бігли відчиняти відразу, впадав у лють: бризкався слиною і так молотив ціпком у ворота, що аж тріщали дошки.
— Хазяїн! Чи ви там поснули, довіку б вам не просинатися!
Заходив до хати, ставав на порозі, не просив — похмуро вимагав:
— Дайте півхлібини!
Оксен відкраював півхлібини.
— Спаси Бог, спаси Бог...
— Дайте дрібку солі!
— Спаси Бог, спаси Бог...
— Дайте ще й пару крашанок!
— Немає, — втрачав терпець Оксен.
— Дай Бог, щоб і не було! Дай Бог, щоб і не було!.. Дайте пшениці!
— Не вродила!
— Дай Бог, щоб і не родила! Дай Бог, щоб і не родила!
Спробуй такому не дати! Оксен раз, коли Іван відмовив старцеві, наздогнав його аж за двором, ледь умовив прийняти білу хлібину. А потім довго картав сина. Аякже: закляне, а тоді й справді не вродить! Бог до старців прислухається!
Крім старців, навідувалися до Івасют ще одні непрошені гості — сільські дітлахи. Ці не стукали у ворота, не наставляли торби за милостинею: вабили їх величезні кавуни та дині, що, завезені знайомим купцем аж із-під Херсона, достигали поміж огудинням. Хлоп’яки скрадалися до баштану неглибоким переярком і, підстерігши, коли нікого поблизу не було, ордою налітали на баштан. Хапали кожен по кавунові, а то й по два і мчали назад у переярок, щоб влаштувати там бенкет: били достиглі плоди об коліна, вгризалися в соковиту, солодку, холодним жаром палаючу м’якоть із таким заповзяттям, шо іноді тільки худенька потилиця стирчить з отієї половинки!
Коли ж дозрівали яблука й груші, стережися нової напасті! Прокрадуться вночі парубки, обнесуть дерево так, що й гілля не лишиться, тоді Оксенові тільки сплескуй у відчаї руками та накликай на розбишак Божий гнів: