«ГЕТЬ КУРКУЛЬКУ ВІД БІДНЯЦЬКИХ ДІТЕЙ!»
В замітці йшлося про неї, про Таню, що взялася вчити дітей Мартиненка, за що його жінка день і ніч гне свою спину на куркульському хазяйстві.
«Куди дивиться повітнаросвіта? — запитував автор. — Хто дозволив куркульській вовчиці калічити свідомість бідняцьких дітей? Чого, окрім ненависті до Радянської влади, до світової революції, може навчити вона? Не потрібно бідняцьким дітям таких сумнівних учителів!
Володимир Твердохліб»
— Чи ж не казав я тобі, чи ж не благав! — мало не плакав Оксен. — Чуло моє серце біду... Ох, чуло!..
Таня, жмакаючи щосили газету, мовчить. Папір шурхотить у її руках, як живий, напоєний жовчю, просякнутий ненавистю. Роздерши газету навпіл, Таня вибухає риданням. Коли ж трохи заспокоїлась, сказала наляканим дітям:
— Ідіть, діти, додому. І більше не приходьте... Скажіть мамі, що мені... що я не буду... не зможу вас учити...
Хотіла додати про газету, що валялася у неї під ногами, але боялася, що розплачеться знову. Та й навіщо! Ганна і так про все дізнається. Хіба їй не скажуть злостиві кумасі? Хіба не прибіжать за тридев’ять земель, аби лишень «порадувати» новиною? І не зупинять їх ні глибокі сніги, ні густі ліси, ні вогняні ріки!..
— Ой, Ганно, що там про вас пропечатано!..
— Чували, кумо, що написав Твердохліб?..
— Твердохліб? Отой вилупок?.. Отой розсучий син?.. Ну, я ж йому зараз дам, я йому вискажу!..
І не встигли кумасі й оком моргнути, як за Ганною вже й слід прохолов: стережися, Володю, поки ще цілий, тікай, поки живий! Не встерігся. Не втік. Попався якраз на майдані перед сільрадою.
— А, писака засраний!
Налетіла, збила шапку, вчепилася в парубоцьке пишне волосся — і вже тіпає бідного хлопця, аж кістриця летить, гне йому голову, аж шия тріщить!
— Признавайся, розсучий ти сину, нащо написав!
Видирали Володю з рук розгніваної Ганни аж втрьох: Ганжа, Приходько і сторож — дід Хлипавка. Ганжа обхопив Ганну ззаду, а Приходько та дід розчепірювали долоні з затисненим Володьчиним волоссям. Товклися посеред майдану, збиваючи сніг, і коли подивитися збоку, то здавалось: танцюють! Перепилися не знати з якої радості та й тупцюються, обнявшись, на одному місці. А дід Хлипавка, той, видать, найбільше напився: одірвався од гурту, застрибав скаженим цапом, ухопившись рукою за підборіддя, — клятуща молодиця, розставшись із Володьчиною чуприною, учепилася в пишну дідову бороду та й смикнула щосили до себе!
За «члєновредітєльство» (Володьчина чуприна і дідова борода), за образу Радянської влади (доки вели розпалену молодицю до сільради, встигла показати Ганжі, куди він мав її поцілувати), за контрреволюційні вигуки вкатав розгніваний Ганжа Соловейчисі на повну котушку: дав три доби відсидки в холодній.
— Хай охолоне та скаже спасибі, що до повіту не відправляємо!
Стерегти Ганну, аби не втекла, поставили діда Хлипавку. Для більшої безпеки випросив дід Івасютину гаківницю, а Ганжа наказав:
— Дивіться, діду, випустите — самі туди сядете!
— Я випущу? — хапався за поріділу бороду дід. — Та я її, клятущу, до смерті отут стерегтиму!
А вже на ранок молив Ганжу:
— Ослобони мене, Василю, із цього поста! Відпусти, якщо хочеш, щоб смертоубивство не проізошло!..
Бо Ганна, щоб розвіять нудьгу, заходилась знущатися з діда:
— Діду! Дідусю!.. Відчиніть!
— Чого тобі надоть? — відчиняв двері Хлипавка.
— Хочу вас запитати... Чи правда, дідусю, що ви росли
галуном?
— Цить, бісова личина! — аж трусився дід, — Який я галун? Я вполнє, можна сказати, з усіх боків...
— Та то вам «уполнє» вже тут приробили! — реготала Ганна.
Дід плювався і люто хряпав дверима. А клятуща молодиця стукала знову:
— Дідусю, зводіть мене до вітру.
Хочеш не хочеш, треба випускати Ганну і, завдавши на плече гаківницю, супроводжувати її туди, куди й царі пішки ходили; їй що: замкнеться собі в будці та й висиджує в затишку, а ти, старий дурню, гибій на морозному вітрі, мерзни на кізяк та потішай отих зубоскалів, що їм їсти не дай, аби лишень поіржати! Бач, так і пруться до сільрадівського двору, витріщають свої баньки, щоб вони їм і повилазили!
— А що це ви, діду, стережете? Та ще й з ружжом!
А стерегла б вас лихая година!
І не встигне дід рота розтулити, як бісова Ганна прочиняє дверцята, виставляє червоне веселе обличчя та й кричить на всеньке село:
— Це вони мене з ружжом до вітру водять! Щоб тіки сюди носила!
— Га-га-га!.. — вибухають сміхом цікаві. А бодай би ви показились!
Наївшись по самісінькі вуха сорому, веде дід молодицю в холодну. Та тільки трохи зігріється, як вона знову стукає в двері так, що й мертвий почує: