— Діду-усю, до вітру!..
— Тож ослобони мене, Василю, із цього поста, коли хочеш, щоб я іще трохи на світі пожив!
Відбувши своє, Ганна повернулася додому. По дорозі стріла Володьку, що, вгледівши молодицю, відразу ж завернув у провулок.
— Тікай, тікай, поки цілий! Попадешся іще мені в руки, я тебе ще не так обпишу!.. Бач, писалка найшовся... Писала б тебе лиха година, розсучий ти сину!..
До вечора поралась вдома, даючи всьому лад, а потім прибігла до Тані.
— Та поплюйте ви на ту газету! А я Володьку за чуба тягала і ще тягатиму!.. Вони думають, що холодною налякали. Та мене й тюрмою не вкоськають!
— І вам не страшно було? — Таня, аж схудла від горя, дивилася на Ганну заплаканими очима, щиро дивуючись її сміливості.
— Пхі-і-і-і! А чого боятися? Тепло, затишно, соломи повно, їсти приносять — хоть відпочила та відіспалася! Ото тільки й біди, що мої закалялися по самісінькі вуха. Як зайшла, мало не зомліла: хата неметена, піч нетоплена, холодище, хоть вовків ганяй! А вони лежать, мої голуб’ята, укрившись кожухом, та все ждуть, поки нагріються...
Таня блідо всміхається: ця невгамовна життєлюбка хоч кого розважить, хоч кому висушить сльози. Тільки в одному не може переконать ії Ганна.
— Ні, Ганно, ні! Цього я не зможу... Після тієї... отієї статті... Хай шукають собі несумнівних учителів... Не куркульських вовчиць...
Коли ж Ганна пішла, Таня вперше кинула докір Богові: «Господи, як ти міг таке допустити? Отак незаслужено скривдити? Хіба тобі мало було всіх моїх мук?»
Збираючись до повіту, Ганжа обіцяв повернутися того ж дня. Та сплив короткий зимовий день, минув вечір, настала ніч, а Ганжі все не було й не було. Цікаві до новин дядьки чекали-чекали (насмалили тютюнищем так, що хоч вікна висаджуй), а тоді почали розбирати шапки.
— Йдіть, люди, йдіть, бо голова, мать, уже й не прийдьоть. Знаєте, скіки в тому повіті ділов?..
Дід чекає Ганжу до глухої ночі, бореться щосили з дрімотою та все прислухається, чи не заскриплять полоззя саней, чи не залуна Василів голос. І вже непокоїться. Бо дорога ж далека, мало що може скоїтись. Кажуть же люди, що по полях вовки так тічками й бігають, так і мотаються. Хоч у Василя і є «ліворветь», так хіба ж тією пукавкою од вовків одіб’єшся! Та ще вночі.
А Ганжа, цілісінький та здоровісінький, ночує собі в секретаря повіткому, в товариша Гінзбурга. Збирався заночувати прямо в повіткомі, так хіба ж Григорій відстане. Вчепився: пішли та й пішли, силоміць потягнув за собою.
Повертались опівночі: майже до дванадцятої засиділись на партконференцїї. Набралося до біса питань, шо їх конче треба було обговорити та вирішити. Тут тобі й підготовка до посівної, і змичка міста з селом, і товариства по спільному обробітку землі — ТОЗи, і школи, й боротьба з неписьменністю, і, нарешті, українізація всіх установ. Щоб обговорити все те, здавалося, мало буде й тижня. Але в ті часи ще не навчилися як слід засідати, не набрали, як то кажуть, смаку, то й не товкли по три-чотири доби воду в ступі навколо одного й того ж питання, не «штовхали» з довжелезних шпаргалок «рєчухи» на півтори-дві години, так що вже не тільки присутні, а сам товариш промовець — убийте! — не згадає, із чого почав. Та й куди ж йому, бідоласі, згадати, коли оту промову підготували й написали послужливі помічники, розставили коми і всі інші розділові знаки, а червоним олівцем помітили, де має бути сміх, а де — оплески (дійдеш до червоного — зупинись, дай людям виявити свої палкі почуття!).
В ті роки, коли відбувалась ота партконференція, кожен виступав так, як умів, говорив те, що сам мав сказати. А що Гінзбург люто ненавидів базік, шелихвостів, заповзятих «орателів», то й безцеремонно обривав і гнав із трибуни під загальний сміх кожного, хто не хотів чи не вмів говорити коротко, ясно, вкладаючись в п’ять-десять хвилин. Тільки з одним злом не міг справитися Гінзбург, скільки не воював проти нього. От і сьогодні, хоч секретар повіткому і просив товаришів комуністів утримуватися од курива («А кому вже такі непереливки, нехай потихеньку вийде собі в коридор»), хоч присутні й відгукнулися схвальним гулом, а дехто навіть запропонував на час засідання реквізувати в найзаядліших тютюн, не минуло й години, як у великій залі засідань повисла густа, ядуча, задушлива хмара диму. Вона хилиталася сизою ковдрою, опускала довгі пасма донизу, гасила світло у великих, обкиданих з морозу узорами вікнах.
Кожен із куріїв вишукав причину, яка змусила його взятися за цигарку. Один курив тому, що злився. Другий лигав цигарку, бо веселився. Третій смалив, щоб зібратися з думками. Четвертий, щоб позбутися думок. П’ятий, щоб заспокоїтись. Шостий — бо просила душа. Сьомий... Ну, а сьомий майстрував отакенну цигарку, щоб не відстати од гурту.