Ісак тільки знизував зніяковіло плечима. Його, що весь вік проходив, згинаючись та вклоняючись, аж лякала запаморочлива синова кар’єра. Легко сказати: секретар повіткому! Найперша людина на весь повіт, вище навіть, аніж колись був поліцмейстер, якого Ісак у свій час за одне тільки спасибі обшивав із ніг до голови, не беручи за те ні копієчки! Й колишні багатії, для яких ще недавно Ісак був ніщо, мимо якого вони проходили, ледь киваючи головами на його запобігливі уклони, про якого говорили, презирливо відкопилюючи губи: «А, це той... що у нього син у в’язниці сидить», — всіх оцих багатих та шанованих у минулому людей раптом немов підмінили.
— Ісак Аронович, як ваше здоров’ячко?
— Що це ви загордилися і не заходите?
— Як там Григорій Ісакович, дай йому боже здоров’ячка?
— Коли ви переберетеся в дім городничого, то запросіть же на новосілля... Не з порожніми руками, звичайно, прийдемо, не з порожніми...
Послухати їх, так вони і дня прожити не можуть без його, Ісака Ароновича, ласкавої уваги. Навіть ребе, той самий ребе, який у свій час вигнав Ісака із синагоги та прокляв його сина, тепер навіть ребе, забачивши старого Гінзбурга, перебіг вулицю і вхопив його за рукав.
— Ах, кого я бачу, кого бачу! — солов’єм заспівав раввин. — Що це ви, дорогий Ісак, не заходите до синаноги? Не можна так гордитись, не можна. Вся община чекає вашого мудрого слова, вся наша община...
«Ну й ну! — тільки головою хитав Ісак. — Ох, люди, люди, які ви все-таки люди!..»
— Ну, годі вже, годі, — всміхається син. — Ти краще дай нам щось повечеряти. Бачиш: гість охляв.
Старий тільки очі зводить до стелі: помилуйтесь на нього, на оцього безголового сина! Та й іде через сіни на кухню.
Згодом вони сьорбали розігрітий суп, пили чай. В кімнаті було жарко: Ганжа все витирав долонею мокре чоло, Гінзбург розстебнув комірець гімнастерки. Він мав стомлений вид, однак продовжував розпитувати гостя, цікавився сільськими новинами.
— Як там хрещеник? — згадав Володьку.
Ганжа розповів про сутичку з Ганною. Гінзбург довго сміявся, все перепитував:
— Півбороди видерла?.. Ну й ну, оце так молодиця! — Ганна, мабуть, припала йому до душі, бо, витираючи веселі сльози, зауважив:
— Отаких би в актив!
— Щоб і сільраду рознесла?
— Не рознесе, — заперечив Гінзбург. — Спрямувати її енергію в потрібний нам напрям — не рознесе! — І, враз посерйознішавши, запитав: — А що із тією вирішили робити? З тією, як її...
— З Івасютихою?
— От, от, саме з нею!
— Що тобі, товаришу, сказати, — завагався Ганжа. Потягнувся був до кисета, але згадав, що хазяїн не палить, і від того ще більше спохмурнів. — З одного боку, Володька наче й правильно написав... Вона дійсно жінка куркуля, попова дочка...
— А з другого?
— У тому ж то й заковика, що з другого... З другого — в неї брат, Федір Світличний, всю революцію та громадянську разом із нами пройшов, банду Гайдука розколошматив! Бачиш, товаришу, які тут діла...
— Да, справді діла, — погодився Гінзбург. — Ти на її уроках бував?
— Та не доводилось... Якось все зненацька випливло...
— Що ж, доведеться послати товаришку Ольгу, — вирішив Гінзбург. — Вона ж колись учителювала сама, краще нас із тобою розбереться у всьому.
— Ольгу, то й Ольгу, — погоджується Ганжа. — Воно й справді — людина вона стороння, може, й краще розбереться у всьому...
— Ну, а як ваш ТОЗ?
— Та ворушимося потроху...
— Потроху... ворушимося... — невдоволено передражнив Гінзбург. — Щось ти, товаришу голово, не туди танцювати починаєш. Ти що, забув попередню розмову?
— Та не забув, — поліз до потилиці Ганжа, але Гінзбург знову перебив Василя.
— Ну, от що: ви повинні мати зразковий ТОЗ. І він у вас буде! Зарубай це собі на носі! Все, що хочеш, проси — молотарку, трактора навіть у Полтаві дістанемо, але щоб я більше від тебе оцих слів не чув... Потроху ворушимось!.. Не треба було братися, дорогий товаришу... А тепер уже пізно назад рачкувати...
— Та хто ж рачкує? — оборонявся Ганжа.
— ТОЗ нам зразковий он як потрібний! — провів ребром долоні по горлу Гінзбург. — Дядька голою агітацією не візьмеш — прикладом колективного господарювання треба переконувати. Машинами, тракторами...
— Та ми вже про трактора й не думаєм. Тут коваля хоча б помогли знайти.
— А свого де поділи?
— Старий помер, а молодий як сказився! Кинув кузню та й майнув до Полтави... І що ми з ним, із чортом рогатим, не робили! Й умовляли, й просили: хоч до літа побудь, попрацюй на громаду! Сам же бачиш, яка зараз пора: в того плуг без лемеша, в того в бороні зуби повипадали. Та хіба мало що треба перед весною полагодити!.. Так уперся ж, як бик. У Полтаву, і квит!.. «Тепер, — каже, — в городі такі люди, як я, он як потрібні! Я там як сир у маслі кататимусь!» А те, що твої односельчани замість борін пальцями землю скородитимуть, то тебе не обходить? І що ж, ти думаєш, сопляк отой відповів? «У них пальці залізні, поборонують і пальцями...» Отут я не витримав: надавав йому по шиї, та ще й ззаду. «Оце, — кажу, — тобі від твого покійного батька, розсучий ти сину!»