— І не помогло? — Гінзбург чомусь прикрив обличчя долонями, тільки дрібно тремтіли пальці.
— Та хіба такому поможе? — махнув безнадійно рукою Ганжа. — Вивів я його за сільраду, піддав нижче спини коліном: котись, поганцю, хоч і за кордон, якщо вдома шануватись не вмів. Він і покотився! В той же день забив батькову хату та й майнув із села. «Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»
— Да, без коваля сутіж...
— Хоч під ніж.
— Що ж, доведеться щось придумати.
Полягали спати: Гінзбург і старий Ісак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах. Ганжа розкинувся могутнім тілом, дихав глибоко й рівно, як натомлений віл, — не прокинеться, хоч із гармати стріляй! Гінзбург. зібгавшись у клубочок та підклавши під щоку долоню, спав, як дитина: тихенько посопував, поплямкував губами. Старий же і вві сні немов прислухався, чекаючи, що ось-ось хтось на нього прикрикне, притупне ногою: здригався, тихенько ойкав, зітхав. Серед ночі завозився, забурмотів перелякано:
— Пане уряднику!.. Пане уряднику!.. — Прокинувся, посидів прислухаючись, а потім тихенько зліз, виглянув у одне вікно, в друге та й знову поплівся до ліжка...
Проводжаючи вранці Ганжу, Гінзбург знову пообіцяв:
— Якщо вигорить у мене одне діло, чекай незабаром у гості.
— Привезеш коваля? — зрадів Ганжа.
— Спробую привезти.
— То я чекаю! — гукнув уже із саней Ганжа.
Гінзбург, що стояв на ганку повіткому, помахав йому вслід.
Коваль, що його збирався привезти з собою Гінзбург, жив у великому селі, верст за десять од Хоролівки. Познайомився із ним Гінзбург давно, ще до імперіалістичної, коли йому було вісім років і коли тато його ходив мандрівним кравцем від села до села — обшивав заможних господарів. А що в тих господарів та були часто-густо «невеликі» сімейки, — «тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві дівки в колисці, та два парубки вусаті, та два хлопці жонаті...» — що оті Омельки трудилися не за страх, а за совість над продовженням роду свого, то Ісак часто-густо затримувався у одній і тій же сім’ї на місяць, а то й на більше.
До п’яти років Григорій лишався вдома, а як мати померла, Ісак став брати сина з собою.
Доки батько гнув спину, шиючи свитку або чумарку, син гасав разом із сільськими хлоп’яками по левадах та вулицях, розоряв гороб’ячі та воронячі гнізда, валявся на споришеві чи качався у пухкій дорожній пилюці, їв щавель, аж зеленіло в очах, набехкувався недозрілими яблуками й сливами, набиваючи люту оскому. Приходив до тата аж увечері, коли Ісак вибирався із хати з клаптем якоїсь матерії, з ниткою й голкою: в хаті було вже темно. Тикався розкуйовдженою, запиленою головою в татові гострі коліна, підставляв під татові ласкаві пальці худеньку потилицю.
— Ну... Ну, розказуй, де був? — питав тихенько Ісак, з любов’ю дивлячись на сина.
Гриша тільки зітхав, переповнений враженнями. Потім казав:
— Татусю, я теж буду корів пасти.
— Отак уже й корови? Ну, паси, паси на здоров’я... Тільки що ж ми з тим молоком робитимем, яке ти заробиш? Куди повезем продавати?
Гладив синову чуприну і не знав, яка причина породила оте бажання пасти корови.
А причина була. І досить поважна: батіг. Не звичайний собі батіжок із наспіх обструганим пужалном, що ним тільки мух обганяти, а величезний, сплетений увосьмеро батожище — неодмінна, найголовніша деталь пастухового спорядження. З товстим коротким пужалном, прикрашеним химерними візерунками, з розкішною китицею, гранчастий, довжелезний батіг — король над всіма батогами, цар над всіма канчуками, гроза всякої непокірної тварі. Його й носять не абияк, а тільки через плече, тільки так, щоб тягнувся він за гордим господарем довжелезною звивистою гадюкою. А як він ляскає! Послухайте тільки, як він ляскає!
Про такий батіг мріяв Гриша, ввіткнувшись розпашілим личком в затишні татові коліна, отакий батіг мав ковалів син Петро, що був на два роки старший від Ісакового сина і вдвічі сильніший од нього.