— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?
— А чого свого не вберегли? — Гінзбург розказав і про це.
— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.
Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повились і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.
— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга. — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.
— Тим більше що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться...
— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?
— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.
— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.
— Заїжджай.
Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, і його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям кров все швидше і швидше струмувала по жилах.
Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували Богові, що хоч звідти не турять у шию.
«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись. — Ну й мороз, біс його побери! Такої зими давно не бувало!..»
— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»
— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!
— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.
— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити. Он у мого кума як було...
Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом. Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:
— Я пішов.
— Помагай тобі Бог! Кхи-кхи-кхи!.. — закашлявся дід, коли Ганжа обпік його таким поглядом, що аж душа отерпла. «Вовкулака, чистісінький тобі вовкулака! Як вилупиться: хочеш не хочеш — до вітру попросишся! О-хо-хо! — позіхає Хлипавка та й хрестить широко розтуленого рота. — І що воно за люди теперечки повелися? Чудні якісь люди. Все бігають, все метушаться... Бач, морозище який, добрий хазяїн і собаки надвір не вижене, а він погнав, як оглашенний... І то б, сказати, по якомусь сурйозному ділу. А то за шмат кишки — сім верстов пішки. Тьху!..»
Дід плюється презирливо і заходжується мостити постіль. А думками — все довкола Ганжі, все довкруж нього. Бо, признатися, дід Хлипавка косо, дуже косо дивиться на оцю «незаконную связь». Пробував було натякнути Ганжі, що нехороше і перед людьми, і перед Богом нехороше... Дак хіба ж із ним погомониш по-людському? Хіба поговориш? Визвірився так, що аж душа в п’яти ввійшла...
Образившись, став інакше доповідати голові, коли в пізніх сутінках тихцем стукала у вікно ота вертихвістка. То заходив бочком до кабінету, коли були люди, таємниче кивав пальцем, голосно шепотів: «Василю, а ке сюди!», тепер же просунув голову в двері, кричав, як до глухого: