Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.
Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.
— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?
Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.
— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.
— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.
— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.
Василь бере хлібину, не поспішаючи, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена, не спускає очей з його рук:
— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..
Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринута в темряву хата стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:
— Ти любиш мене?
— Як тобі, Марто, сказати...
Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.
Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.
Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.
— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати...
— Так чого ж ти ходиш до мене?
— І цього, Марто, не знаю... Мабуть, що й не треба ходити...
Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.
— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові. Але Марта різким рухом скидає його долоню, ще глибше заривається в подушку, наче шукає там порятунку.
Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої молодиці.
— То я, мабуть, піду. — Марта — ні слова у відповідь.
— Зачини за мною, Марто, — та й пішов, наче злодій, із хати.
Гінзбург приїхав якраз тоді, коли до сільради почали сходитися дядьки на «червоні досвітки» — послухати свіжу газетку, погомоніти, вбити довгий зимовий вечір, що тягнеться, як ледача худобина: скільки її не поганяй, а вона ледь переставля ноги!
Сьогодні набилося до сільради особливо багато людей. Наче й не казав нікому Ганжа, що має приїхати секретар повіткому, хіба що зронив ненароком слівце, та в селі, де ніщо не пропадає, не валяється даром, воно не могло отак за будь здоров загубитися: хтось підхопив та й пустив на прудких ніжках од двора до двора, від хати до хати.
— Чули, приїжджає з повіту начальство?
— А для якої лихої години?
— Щось, мать, будуть ділити.
— А мо’, переділять будуть землю? Бо в мене ж он шестеро, та жінка, та я, от виходить менш аніж по десятині на їдока... А у сусіда ті ж п’ять десятин на чотири душі... То де ж, питаю вас, справедливість?
— У жінки своєї треба було спитати, коли до постелі лягав!
А дехто з отих жартунів, що не перевелися, спасибі їм, та й довіку не переведуться на нашій землі, візьме та й додасть:
— Ні, люди добрі, зовсім не тому їде до нас начальство! Чував я, що вийшов указ: замість чоловіків жінок ув армію брати.
— Бабів? — витріщають баньки легковіри.
— Еге ж, їх... За гряницею уже з усіх армій чоловіків у три шиї повиганяли. Тіки жінок і беруть.
— То для чого ж, куме, жінок?
— А для того, щоб армії лютіші були... Бо ми, куме, як із вами б’ємося? Кресонули один одного кулаками по чому довелося, пустили юшку та й розійшлися тихо-мирно додому... Ану ж зчепляться моя Варка та ваша Горпина! Війна ідьоть, аж страшно дивитися!..
— Да-а... — тягне збентежено кум та й лізе п’ятірнею до потилиці. — А що ж ми, куме, без жінок робитимем?
— А нас будуть прикріпляти до тих, котрі браковані.
— Дак їх же не так багато й лишиться! — сумнівається кум.
— То й що з того, що небагато. Нас же будуть прикріпляти до одної по дюжині...