— І неправда, й не вдарили! — не витримав Петро.
— Не вдарили? — здивувався щиро Приходько. — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!
А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий, і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько. Бувало, йде влітку селом — шапка аж на очі насунута, вид заклопотаний, йде і вроді нікого не бачить.
— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?
— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.
— Осліпли, чи що?
— Та й не осліп... Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись... То бувайте здорові!..
— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид. — Скажіть, що там таке.
— А що там, Свириде. розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати...
Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.
А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді змикитить Свирид, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.
І тож скажіть: всі знають, що за ягідка Іван, а захоче — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!
«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.
«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки. Вловили запах вугілля й перепаленого заліза, помітили й чорні, металевого блиску долоні: «Еге, так ось кого нам привіз секретар!» — та й потяглися по кисети — вгощать коваля тютюном. «Бери, чоловіче добрий, хоть все вигрібай, тільки визволяй нас із лихої біди!»
— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні. — Як поживаємо?
— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду). — В кого дірка на латці, в кого латка на дірці, а хто й так — до місяця голою спиною світить.
Дядьки стримано засміялися, Гінзбург же весело зауважив:
— Ой, хитруєте, Іване. Щось я не бачу дірок!
— Дак Радянська ж влада їх нам давно позалатувала! — вивернувся Іван.
— Хіба що так! — розсміявся Гінзбург. Та відразу ж до Ганжі, що посунувся за столом, даючи гостям місце: — Ну, голово, став могорич: дивись, кого я тобі привіз!.. Знайомся, Петре, оце голова сільради комуніст товариш Ганжа...
— Та ми вже начебто й знайомі, — перебив Гінзбурга Ганжа, тиснучи Петрові руку. — У тебе, товаришу Григорій, і зустрічалися ж... Значить, до нас?.. Ти нам, товаришу, он як потрібен!
— А кузня хоч ціла?
— Ціла, все ціле... Й інструмент весь на місці. Той песиголовець хотів із собою забрати, так я не дав... Так що завтра можеш і починати. Вибереш собі підручного та й починай...
Гінзбург пригладив чуприну, обвів світлим поглядом дядьків, що аж курить перестали, прислухаючись до розмови начальства.
— Ну як, товариші, буде цього року врожай?
— Та має бути, якщо вродить...
— Як дощі добрі підуть, то воно, звісно...
— Земля дуже пересохла: пішла під сніг, як із печі...
— Воно хоть і снігу до біса, а, не доведи Господи, сонце припече — враз постікає. Не встигне й зволожить як слід...
Гінзбург слухав оті дядьківські прогнози, і його ані дивували, ні дратували ухильні відповіді. Бо така вже одвічна доля селянська: робити й не знати, які плоди принесе ота велика робота. Не спалить посуха, не виб’є град, не вимочать дощі, то, може, й сповняться несміливі наші надії. Так-то, товаришу секретар...
— Що ж, будемо надіятись на гарну погоду, — сказав Гінзбург. І голосно до Ганжі, так щоб усі почули: — Ти розповідав людям про конференцію?
— Та ще збори не встигли провести, а так знайомив, — непоспіхом відповів Ганжа. Щось пригадав, мабуть, веселе, бо на твердих губах затріпотів ледь помітний усміх. Та він відразу ж його стер, провівши долонею на вусах, кашлянув, ховаючи від Гінзбурга очі, поскаржився: — Неув’язочка тільки одна вийшла у нас, товаришу секретар....
— Ану, давай, викладай.
— Опозиція у нас виявилась. Щодо лінії партії на українізацію радянських установ.
— Опозиція? — ще більше здивувався Гінзбург, — Хто ж у тій опозиції?
— Дід Хлипавка.
— От тобі й маєш! — аж руками розвів Гінзбург — Твій, можна сказати, найвірніший соратник...