— Еге ж, соратник. Воно, мабуть, завжди отак із соратниками...
— Що ж він хоче?
— Хоче, аби начальство тіки російською мовою говорило. Бо як же, каже, тоді й відрізнити, де начальник, а де рядовий?.. Раніше, за царя Миколи, хоть мундири були та еполети...
— Да, важкувато нам тепер буде, — разом з усіма сміється Гінзбург. — А де ж це сам опозиціонер?
— Захворів. Із зубом третій день уже мучиться. Один зуб у роті лишився, та й той — гнилий...
— Товаришу секретар, а як із земелькою: знову перерозподіляти будемо? — нетерплячий голос од порога. Гінзбург обернувся на голос:
— Це ви, товаришу, цікавитесь?
— Та я ж, — звівся із лавки високий, не старий іще чоловік із чорними вусами та зарослим густою щетиною підборіддям. — Воно, можна сказати, не одного мене це интересує.
І по тому, як затихли дядьки, Гінзбург зрозумів, що питання поставлено не випадково, не так, аби тільки щось запитати приїжджу людину: пекло, мабуть, багатьом.
— Що ж, спробую відповісти. Та ви сідайте, товаришу, в ногах правди немає!.. Бачите, товариші, до чого призводить щорічний переділ землі? До знеосібки. Так?.. Якщо ви знаєте, що цього разу будете сіяти тут, а наступного року в іншому місці, так нащо ж тоді її, оцю землю, доглядати, удобрювати, заводити багатопілля, коли я все одно не буду користуватися з того! Так чи не так?.. Мабуть, що так... А до чого це веде? До негосподарської, хижацької, скажемо прямо, експлуатації землі, до її виснаження, до зниження щорічних врожаїв... Тож вигідно це для господарів справжніх чи не вигідно?..
— Вірно! — схвально вигукнув Микола Приходько: слухав Гінзбурга, аж рота забув затулити, весь час кивав головою — Поки землю як слід не розкріплять, толку не буде.
— Еге, добре тобі гукати «правильно», Миколо, коли в тебе всього двоє дітей та й то — один син! — заперечив одразу той, що питав. — Дівку ти заміж випхнеш, а поле все залишиш одинакові... А як у мене — три парубки, женити он скоро... Та ще за ними два на ноги спинаються. Виростуть — всім, тату, дай, всім наділи того поля. А де я його в трясця візьму, щоб на всіх настачити? Із спини наріжу?.. От і вийде, Миколо, що твій синок матиме аж п’ять десятин землі, а моїм і по десятині не буде. То скажи: справедливо це чи не справедливо?
— Та чого ти до мене присікався? — розсердився Микола.
— А в твого брата Івана? — не вгамовувався той. — Он він зараз зуби скалить, а виростуть йогу лопуцьки — вовком витиме! От куди ти своїх синів оприділиш, Іване?
— А я знаю? Хіба що в начальники...
— Тьху! І що за несерйозна людина! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи! — Повів осудливими очима на дядьків, що спробували засміятись, і до Гінзбурга: — От ви, товаришу секретар, і розтолкуйте: де шукати порятунку, щоб жебраків не плодити?
— Порятунок, товариші селяни, є, — звівся Гінзбург. Нахилився вперед обперся долонями об дубову, заляпану чорнилом кришку стола. — Є порятунок! Про це я вам теж скажу... А зараз дозвольте відповісти товаришеві... Пробачте, не знаю, як ваше прізвище...
— Грицай, — підказав Ганжа.
— Бачите, товаришу Грицай, перерозподіляти землю більше не будемо. Категорично заборонено перерозподіляти землю, бо це не врятує, а навпаки...
— А що ж нас врятує?
— Врятує кооперація.
— Це що, під одним рядном спати, з одної миски сьорбати? — вигук із задніх рядів.
Ганжа звівся, строго подивився туди: ану, хто там язиком ляпає? Виходь наперед, якщо ти уже такий нетерплячий, та розкажи, де набрався куркульських отих побрехеньок! І дядьки, що були загомоніли всі зразу, поволеньки стихли та й знову повернулися до Гінзбурга.
— Товариші, ніхто вас силувати до кооперації не буде. І під одним рядном покотом не кластиме... Скільки у вашому селі душ, товаришу Ганжа?
— Сімсот тридцять дві особи.
— То яке ж рядно потрібне, щоб ним усіх ваших людей вкрити? — розпалюючи веселі вогники в очах, запитав Гінзбург присутніх. — От бачите, вам смішно! Бачите, до яких безглуздих вигадок вдаються куркулі та їхні підголоски, щоб скомпрометувати ідею колективізації… Запам’ятайте раз і назавжди, товариші селяни: ніхто й ніколи силоміць не буде вас заганяти до кооперації! Саме життя переконає вас, що трудящому селянинові нема іншого виходу, аніж кооперативне господарювання...
— Воно, товаришу секретар, гарно вас слухати, — подав і свого глека до капусти Іван Приходько. — Воно-то, конешно... Тіки ж ви, вибачайте на слові, не знаєте наших людей... Тут чужих биків запряжеш ув одного плуга, та й то норовить один одному око вийняти рогом. А ви хочете, щоб наші дядьки гуртом одного плуга перли... Он у сусіда мого оженились два сини та й живуть при батькові. То день і ніч ятрівки гризуться, як скажені собаки, все роботи поміж собою не поділять. А оце недавно й долівки вже розмежували... Або, приміром, Протасій... Та хто з ним в одного плуга впряжеться, той білий світ прокляне! Ти вперед будеш тягти, а він упиратиметься. Ти впрешся — він наперед тоді пертиме. Отак і оратимуть до самого скону, доки й бур’яни з головою покриють! — під схвальний сміх закінчив Приходько.