А поки що аж не віриться, що не так уже й довго до першого весіннього тепла: мороз — аж очі злипаються, аж холоне душа!
Товаришка Ольга терпіла-терпіла, щулилась-щулилась, та й не витримала: зіскочила із саней, побігла поруч, тримаючись однією рукою за поручень, щоб не відстати.
— Що, ноги померзли? — запитав Ганжа та й натягнув віжки, стримуючи жеребця.
— Нічого, відійдуть.
Ганжа глянув на стоптані чобітки і похитав головою: «Де ж їм, бідолашним отим ногам, відійти!.. Зовсім, можна сказати, нікудишня взувачка!»
— Ти хоча б валянки взяла, сюди їдучи. Відморозиш отак ноги — Гінзбург мене без хліба з’їсть! Скаже, що навмисне заморозив... Та сідай уже до саней, швидше до хати доїдемо. Там і відігрієшся.
Ольга стрибнула в сани, зарилася ногами в солому, а Ганжа нокнув-гукнув на жеребця, і понеслись, понеслись невеликі санчата: з горба на горб, з долини в долину.
Домовилися спершу заїхати до Ганни: вона й ближче. Та тільки звернули з вузької дороги на ще вужчу, що вела до садиби Мартиненків, як Володька гукнув:
— Дядьку, зупиніть!
І не встиг Ганжа натягнути віжки, як Володька — стриб у сніг. Застиг край дороги укопаним стовпом.
— Ти чого?
— Я туди не поїду. Я тут вас почекаю...
— Замерзнеш, дурний!
— Не замерзну.
І як його не вмовляли, так і не зрушив із місця.
— Ну, як хочеш! — розсердився врешті Ганжа та й стьобнув жеребця.
Ольга весь час оглядалася на сумну юначу постать (було зараз у Володі щось від чорногуза, що відбився од зграї), бідкалась:
— Замерзне ж!
— Не замерзне! — втішав її Ганжа, поганяючи жеребця. — Ми скоро повернемось.
Доки поговорили із Ганною, доки повернулись, минула добра година. Володька за цей час витоптав круг: ходив по ньому, як молоденький бичок на прив’язі, бив себе попід пахви руками, щоб хоч трохи зігрітися. Скочив у сани з таким поспіхом, немовби то були не сани, а піч.
— А що, нахапав зашпорів? — сміявся Ганжа. — Ну, дякуй долі, небоже, що додумався злізти із саней. Не жінка, а тигра в спідниці. Були б тоді, Володю, червоні похорони. От якраз нове кладовище тобою й відкрили б! Оте, що ти кричав відвести для атеїстів, щоб і по смерті не лежали поруч із віруючими...
Володька тільки шморгав посинілим носом, а Ольга була замислена і ніби чимось невдоволена: після розмови із Ганною (що то була за розмова! Суцільний крик, самі лишень прокльони на бідолашну Володьчину голову!), після того як познайомилася з малими Соловейченками, які вовченятами ховалися за материну спідницю, стидаючись незнайомої, та ще й — ги-ги! — обстриженої тітки... після всього цього в неї почало складатися враження, що ота Івасютиха не такий уже «сумнівний елемент», як писав Володя. За півроку діти навчилися читати по складах, а також лічити в межах двадцяти. Вони вже почали й писати: вивели перші закарлючки на клаптиках грубого паперу. Оті закарлючки були найвагомішими, найдоказовішими аргументами в очах розгніваної Ганни. Підносила їх під самого носа то Ганжі, то Ользі, тикала в них пальцем:
— Та ви тільки гляньте, як вони вже писати почали! Ви тільки дивіться, як вони вчилися! — І відразу ж категоричний, що не допускає жодних заперечень, висновок: — Ні, не було правди на світі й довіку не буде! Ви, Василю, отому байстрюкові так і передайте: хай втікає світ за очі, поки цілий! Бо я йому, щоб не був такий шустрий, повидираю...
Що саме збиралася повидирати розгнівана Ганна, не для друку будь сказано. Бо он у товаришки Ольги ще й зараз займаються щоки, коли пригадує оту Ганнину погрозу, а Ганжа тільки хмикає та гризе вуса, тамуючи сміх: «А що, почула, товаришко? Це тобі не міська інтелігенція: «будь ласка» та «пробачте»! Ці не поцеремоняться: скажуть, що думають!»
Вже перед садибою Івасют Ганжа стримав жеребця, повернувшись до Володьки:
— Може, й тут злізеш?
— Тут не злізу! — сердито озвався Володька.
— То поїхали... Но!
В Івасют пробули недовго. Товаришка Ольга, поговоривши з наляканою Танею, наказала їй готувати на завтра урок. Ще раз приїде, послухає, а тоді вже й вирішить, від кого в ній більше: від червоного бійця-комуніста Федора Світличного чи від куркуля Івасюти. Якщо від Оксена Івасюти... Якщо переконається, що оця молоденька жіночка безнадійно пропахчена куркульським душком, тоді товаришка Ольга рішуче заборонить їй навчати дітей. Бо «куркульська вовчиця» рано чи пізно, а таки виховає з отих Ганниних близнят вовченят.