А якщо від Федька? Від отого гарячого, трохи шалапутного брата її, до кінця відданого світовій революції: хоч зараз шаблюку в руки та й на коня! Помчить на всі стрічні кулі, і через всі кордони, рубаючи направо й наліво, доки напоє коня з океану на краєчку останньої, очищеної від буржуйської наволочі світової земельки. А якщо де й упаде, якщо спіткнеться на смерть поранений кінь, заіржавши востаннє, так заіржавши, що аж небо здригнеться, аж обсипляться зорі, а разом із конем звалиться й вершник, то й тоді не випустить із судомно зведених пальців вихопленої перед атакою шаблюки. Буде стискати її, скрашену ворожою кров’ю, загартовану вогнями пожеж, і ніхто не розчепить вкипілих у ефес, сталлю приварених пальців, — так і поховають його із шаблюкою, так і піде він у смерть із вірною зброєю. Буде лежати в землі, будуть тліти його кості, розсипатись на порох, — не зітліє тільки рука, що триматиме шаблюку. Затвердне, закам’яніє, а через тисячі літ, відкопані археологами, ляжуть в музеї — іржею поїдена шаблюка і ціла, непідвладна часові рука бійця революції...
Отут і треба подумати, товаришко Ольго. Добре подумати, зважити все сперш, аніж діяти.
Пригадує Ольга й слова Ганжі, що Тані невесело живеться з удвоє старшим, нелюбим чоловіком. «Зовсім можна сказати, не з медом. Силоміць її обкрутили, налигану й на хутір привели...»
Один Володька і зараз категорично проти того, щоб дозволити отій Івасютисі навчати дітей. Що б там не говорили про Федька, а Володя своїми класовими позиціями не поступиться!
— І ви, товаришко, задаремно із класовим ворогом панькаєтесь. Не цього нас більшовицька партія учить!
— А чого? — сміється очима Ольга з отієї затятості.
— Щоб їх не допускати нікуди, ось чому!!!
— І Світличного?
— Я не про нього...
— Так він же теж — син попа.
— Ех, Володю, Володю, не з тієї циці ти моню ссеш! — втрутився Ганжа. — Бач, розпалився, аж вуха горять! А того не хочеш подумати, що не всюди парка парити треба... Я теж раніше так думав: раз за куркулем замужем, значить, теж класовий ворог. А виходить, що не так воно просто... Це тобі не на громадянській. Там діло просте. Та й то, коли брали в полон, то розбиралися спершу: кого — до стінки, а кого й відпускали... А ти їх усіх постріляв би, не розбираючись, що і до чого...
Після цього їхали мовчки. Тільки вже аж перед самим селом товаришка Ольга попросила Ганжу:
— Можна пошвидше?
— А що таке?
— Та ноги, здається, замерзли. То боліли, а тепер уже нічого не чую. Мов дерев’яні...
— Так чого ж мовчала! — сказав Ганжа сердито та й уперіщив батогом жеребця.
Промчали селом, підлетіли до ганку сільради. Ганжа зіскочив із саней, підійшов до Ольги:
— Встати можеш? — І, підтримуючи її, щоб часом не впала, вже до Володьки: — Набери відро снігу, неси до сільради.
— Не треба, я сама, — пробувала вивільнитись із Василевих рук Ольга, та він її не відпустив, доки й завів до сільради, посадив на табуретку. Ще й нагримав на неї: іди, не комизься!
— Ану, давай ноги!
Став на коліна. Стягнув один чобіт, другий. Вивільнив від тоненьких шкарпеток ноги і став розтирати їх снігом.
— Отак недовго й без ніг остатися! Потерпи, потерпи...
— Зашпори... Аж за серце хватає! — вона стисла щосили коліна, наче хотіла затримати біль.
Витираючи грубим полотняним рушником Ользі ноги, що вже почали пашіти жаром, спіймав себе Василь на тому, що милується ними: такі вони невеличкі, така ніжна оксамитова шкіра! Захотілося стиснути їх у долонях, і Ганжа, збентежений, одірвав од них погляд, звівся, майже грубо сказав, подаючи кожушок:
— На, обгорни!
Ольга, видно, помітила дещо, бо вся спалахнула, підібгала ноги під себе, а потім швиденько закутала їх у кожух...
То було хвилинне збентеження, що скоро й минулося, тільки серед ночі раптом прокинувся Ганжа: так немов хтось його тихенько покликав. Намацав кисет, скрутив цигарку, чиркнув сірником і, наче освітлений, вихоплений із пітьми непевним тим вогником, сплив спогад, як стояв навколішках перед Ольгою. Знову відчув долонями ласкаву оксамитність шкіри, і щось тривожне і ніжне штовхнуло його в груди.