— Та хіба ж я їх, батюшко, не виховую! — пробував оправдатись Оникій. — Шкуру здираю — так їх виховую!..
— А твій старший минулої ночі з ким у Свиридовій клуні сіно вминав? Отак без вінця, без шлюбу, без благословення церкви, як ті тварі нечестиві, — та прямо до пекла! Так і знай: не обвінчаються — забудьте й дорогу до храму!
І, гляди, за якийсь час стоїть молода пара посеред церкви, стоїть і не дише, боячись навіть глянути на суворого панотця. А потім, уже по весіллі, чухаючи нещадно нашмагані батьками спини свої, тихцем дивуються, звідки клятущий піп довідав про оту клуню: адже пробиралися до неї в таку глуху ніч, що хоч око виколи — не побачиш нічого!
— Не обійшлося без нечистої сили! — чухмарив потилицю молодий, все ще не сміючи підступитися до молодої, тепер уже законної жони своєї: ану ж, і тут вчинить щось не так, як того вимагає отець Діодорій!
Але отцю Діодорію для дивовижної тієї обізнаності не потрібно було нечистої сили: мав інших, більш земних інформаторів. Щоранку стрічали його на порозі божого дому. Ще здалеку бачив їхні терпляче очікуючі постаті.
Стоїть отака собі баба Христя чи баба Горпина — вишкрябана, вимита, чиста, вся немовби аж світиться. Все тілесне, гріховне далеко позаду: забула, чим воно й пахне! Стріне отця Діодорія, нахилиться церковною свічечкою (під біленькою празниковою хусточкою святе та боже обличчя, очі смиренно потуплені, губи — підківкою вниз)... схилиться ото перед отцем Діодорієм:
— Благословіть, батюшечко! — І тиць! тиць! — сухими губами в оксамитову руку. А потім дріботить слідом за батюшкою і викладає все, що чула, що бачила. Все, все — у вушко батюшечці! Не таїла од нього найдрібнішої крихітки. Аякже, нелегка ж доріжка до раю, ой, нелегка!
Обійнявши владу духовну, запрагнув отець Діодорій і світської влади. Три роки точилася війна поміж ним та сільським головою, людиною вкрай владолюбною. Ще невдовзі після того, як познайомились, мав необережність сказати при селянах, коли отець Діодорій втрутився в розмову:
— Ви, батюшко, знайте свою Божу службу, а ми тут уже якось і своїм розумом обійдемось.
Не знав голова, який пекельний вогонь розпалив отими необережними словами! Нічого не відповів тоді отець Діодорій, тільки аж почорнів на виду. Різко повернувся, пішов, стискаючи щосили тонкі вуста.
Три роки чекав свого часу отець Діодорій. Три довгі роки! Голова, може, давно й забув про той випадок, а отець Діодорій не раз прокидався посеред ночі, пригадував люту образу. І настав час, коли він діждався свого.
Мав голова сина — бешкетника на все село. Не раз нашіптували у вушко батюшці богомільні бабусі, що витворяє головин баламута, а батюшка тільки хитав головою. Аж ось одного ранку, вийшовши за ворота, зіткнувся із бабою Горпиною, що бігла йому назустріч так, наче за нею горіло.
— Ой, батюшечко, що я чувала!
Уважно вислухав її, наказав повторити. Тицьнув бабі руку, і доки вона цілувала із присмоктом, трясучи в релігійнім екстазі висохлою на опеньок задницею, стояв випроставшись, роздуваючи хижо качиного носа: нарешті настав його час.
Готував чергову проповідь день, і другий, і третій. Про нерадивого батька і блудного сина, віровідступника, який зважився на такий богохульний, такий сатанинський вчинок, що від нього кров холоне в жилах і стає дибом волосся. Вирвати хрест святий із могили та й кинутись із ним у бійку... Змалював образ тієї маленької дівчинки, що спочивала в могилці, того невинного ангела, душа якого перебуває зараз біля престолу Божого, такими зворушливими, проникливими фарбами, що жінки ридма ридали, а чоловіки сякалися та проводили кулаками попід очима. І обрушив увесь гнів, всі Божі громи та блискавиці на голову нечестивця, який насмілився сплюндрувати могилу, який — страшно й подумати! — вирвав святий хрест та й молотив ним, немов ціпом, чужих парубків!
Храм затамував віддих. Страшні й грізні були в ті хвилини лики богів і святих, а ще страшнішим, ще грізнішим був отець Діодорій. В золочених ризах, з розпростертими над головами прихожан руками, з двома нещадно караючими блискавицями в обох тих руках. Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати отець Діодорій!..
Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився отець Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника. І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.