Після того випадку схилилися перед отцем Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.
Отак і княжив отець Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі. Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після Божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь... Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він нам голів та потрощить нам ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили... Отак і процарював би отець Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік.
Громом з ясного неба звалилася на отця Діодорій звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом. Виглядав нового царя, нового
Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.
Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався отець Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук отця Діодорія. Тож не дивно, що в той день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:
— Коли ж, коли вони почнуть?..
— Вже недовго лишилося, батюшко... Тільки мало просто чекати...
— А що маю робити?
Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?
Батюшка думає. Але як це робити? В який спосіб?..
На це у Миколи готова відповідь.
— Треба, батюшко, перш за все знаходити спільників. Отаких, як ви, відданих нашій справі людей, що до того ж уміють тримати язика за зубами...
— Спільники будуть, — пообіцяв отець Діодорій. — А що далі?
— А далі ми почнемо, батюшко, збирать інформацію. Про Червону Армію, де яка частина розположена, яка зброя, скільки людей, які у них настрої... Про воєнні заводи... Як бачите, робити буде що, аби тільки була охота..
Та отцю Діодорію не позичати тієї охоти. Все робитиме, все! Не пожаліє нічого, аби тільки висмикнути опору з-під ненависної влади!
Другого дня, як тільки розвиднилося, запріг отець Діодорій кобилчину та й рушив до отця Віталія в гості. Вирішив почати із нього. Вважав отця Віталія найбільш підходящою кандидатурою: не міг той не затаїти смертельної образи за примусове переселення.
Вже під’їхавши до колишньої школи, а тепер — хати священика, помітив, що з часу іменин отця Віталія тут дещо змінилося. Хатина вже не стояла сиротою на голому белебні: свіжими вощаними штахетами зіп’явся довкола паркан, а попід парканом росли молоді деревця. Обкидані в ніжну травневу зелень, аж липку од весняних соків, вони невпізнанно скрасили двір. І навіть хатина від того аж посвіжішала, прочистила свої невеликі віконця та й вперше за весь свій злиденний вік повеселіло дивилася на перехожого.
Отця Діодорія чомусь неприємно вразила оця радісна зміна. Волів би краще побачити голий незатишний вигін, сумну обідрану хату під зогнилою стріхою. Зупинив сердито кобилу, похмурою тінню посунув у хату.
Отець Віталій був удома. Стрів гостя на порозі, допоміг зняти стареньке, ще до революції пошите пальто, запропонував умитися з дороги. Але гість, подякувавши, відмовився. Провів по ріденькій борідці долонею так, мовби стирав пил, запитав:
— А де ж матушка?
— Поїхала до мами в Хоролівку. Як Бог дасть, сьогодні увечері буде вдома.
Щось схоже на задоволену гримасу торкнулося вуст отця Діодорія. Не чекаючи запрошення, сів у глибокий фотель, поправив на грудях хрест, виставив з-під ряси великі чоботи:
— А вгадайте, чого я до вас завітав.